Чужинець в Олондрії (ЛП)

Ми вийшли через іржаві ворота в сад; велика рівнина блищала перед нами, здіймався вітер. О, цей вітер, цей кестеньїйський вітер! Я називав його «чотирма сотнями колісниць з колесами-ножами», а для Джіссавет ті вітри були «воїнами короля Ята». Вони гнали поземок понад потрісканою рівнинною землею і розгойдували молитовні дзвони на наметах з козячої вовни.

— Ось там. — Вона вказала рукою. — Вони щойно виміняли трохи сочевиці, і на місці тільки старша з сестер, та, що з найдобрішим серцем.

Я наблизився до полога намета і погукав хрипким голосом проти вітру; визирнула пара здивованих очей під зрослими бровами, схожими на острівний мисливський лук.

Жінка загукала щось кестеньїйською, посипалися громохкі звуки. Я показав жестом, як метляється на мені кожух.

— Змилуйся, — заговорив я олондрійською. — Змилуйся, моя пані, я голодний.

— Калідох! — видихнула вона і затягла мене досередини; в центрі шатра на підлозі блимало низеньке багаття, поширюючи солодкавий різкий сморід кизяків. — Сідай, — заговорила каліченою олондрійською і штовхнула мене на плетене кріселко. Всі її жести були спритні, а довгі, з грубими кісточками руки перебували в ненастанному русі. Вона закинула собі на плече полу накидки, аби до вишитого бісером подолка не сягав вогонь, присіла і заходилася помішувати кипляче вариво в казанку, прилаштованому поміж вуглинами. Відтак збуджено заговорила кестеньїйською. Я почув у тій тираді слово калідох.

— Тут є ще інша, — озвалася Джіссавет. — Поруч з тобою. Її бабуся.

Я придивився уважніше до купи шкір, що лежали на долівці. Звідти на мене дивилися прозорі очі на худому обличчі, оточеному тонким сивим волоссям.

— Доброго вечора, — привітався я.

— Ні, — застерегла мене внучка. — Ні олондрійська.

Бабуся й далі лежала без руху, дивлячись на мене.

— Подивись на її очі, — прошепотіла Джіссавет.

— Я розумію.

— Вона не помирає. Вона тільки виглядає як вмируща. А насправді ні. Вона ще довго проживе.

Внучка простягла мені шкіряну миску з сочевицею та в'яленим м'ясом. Я з'їв половину і вказав їй на свою порожню торбину:

— Мені треба щось для товариша.

Коли я зробив рух, збираючись покласти решту їжі в торбу, вона обурено сплеснула руками, вихопила торбу мені з рук і вщерть насипала туди сушеної сочевиці.

— Ні, — заперечив я. — Це забагато.

Вона відкинула будь-які заперечення рішучим жестом руки, відвернула обличчя.

— Для калідох. Для калідох. Не забагато.

Бабуся стежила за мною з ліжка враженими, пильними очима. Золотий кульчик, розкішний, як весна, тулився їй до щоки.

— Хвора? — запитав я внучку.

Вона похитала головою.

— Ні, не хвора, — сказала Джіссавет майже пошепки.

— Джіссавет.

У повітрі зависла загроза, наелектризованість. Скруха.

— Джіссавет.

Вона палала обіч мене, ув очах ряхтіло по блискучій сльозині.