Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Іще пляшку! І принеси нам трохи курячих потрухів.
Обернувшись до мене, посміхнувся й мовив:
— Я знаю, що завдячую тобі своїм життям. Але ти винен мені шість дроїв.
— Отримаєш свої дрої, — відповів я, — за умови, що дбатимеш про своє життя.
Його обличчя набрало задумливого виразу; у світлі ламп помітно було новонабуту твердість — ознаку дорослішання.
— Я дбатиму. І про тіло, і про дух, — пообіцяв він.
Пізніше ми йшли мощеними пресованою цеглою вулицями міста, минали двері, над якими висіли мосяжні таблички з іменами власників, та співали ванадель під супровід гавкоту припнутих на ланцюги мастифів і бамкання дзвону в храмі Іви. Ми не бачили жодних помийних ям або позначених слідами розпаду завулків. Все було доглянуто, чітко, змістовно. Тіні були різко окреслені й чорні. Ми порівнювали це місто з таборами кочовиків, де сміття валялося будь-де, чекаючи, аж поки його засипле пісок.
Проходячи старим пасажем, він сказав:
— Це місто — справжня пустка. Поглянь, на всенькій площі немає жодної живої душі. Жодного запізнілого гультяя, ба навіть жодного вояка. Поглянь на ці лавочки: вони всі порожні. Або отой дім: усі віконниці на засувах. У це місце можна привести жінку — і мати повну свободу дій, не боятися, що хтось дізнається. Вона могла б носити на вулиці кестеньїйську накидку. І ніхто б, гадаю, нічого не запитав, та навіть не помітив би нічого…
— А чи могла б вона приїхати сюди з тобою?
— Та ніколи, — зайшовся сміхом.
Більше він про неї не згадував. Врешті ми опинилися перед готелем; світло ламп падало на побілені сходи, на сонну герань. Він рвучко обійняв мене за плечі й розцілував ув обидві щоки, назвавши своїм бремаро бейларе, тобто «бідним другом». Я вже почувався пригніченим від думки про те, що далі доведеться подорожувати без нього. На стук у двері з'явився буркотливий слуга. Коли ми розходилися по своїх кімнатах, наставав світанок, і Миросова постать, здавалося, мерехтіла у попелястого кольору повітрі.
А вранці я покинув місто Ташуеф, покинув Кестенью. Зробив це на облавку річкового корабля під назвою «Вона лежить, плачучи»; спершись на поруччя, мружився на причал, на купців і вояків, які лаялися поміж собою, на ящики з рибою, що гойдалися над їх головами на линвах. А ось і знайома карета: Мирос сидить на передку поруч з візником і обидва махають мені. Мирос обгорнув собі голову шалем на кестеньїйський манер. Його прощальні слова я скоріш бачив, ніж чув, — спостерігав, як він широко відкриває рота у крику. Від жерця я дочекався лише єдиного прощального жесту виставленою крізь вікно костистою долонею.
— Прощавайте! — гукнув і я, хоча знав, що вони мене не почують. Річка бурунилася під кілем, широка, повновода, молочно-голуба на обрії. По обох її боках здіймалися пагорби, густо порослі травами й квітучим терням, а над зеленню, блискучі, мов піна, сяяли вкриті снігом вершини.
Ми пропливли крізь Країну Каучуку, Країну Верб, Країну Мишей. Далеко на примарному сході лисніли Солодкі та Гіркі Озера. Села на нашому шляху звалися Вім, Лілаву, Елвіанаб — евменійська силабіка, округла й плинна, мов мед. Південніше від Вуну зустрічалися верблюди, що їх переганяли з пустелі Ваоб; у Велавіоні я вперше побачив слонів. Але ніякого захоплення це в мене не викликало; я відчував радше втому, бо країна ця була незмінно сірою, із землею кольору багна й під гнітом солоного вітру. Часто я бачив людей, що спали у своїх човнах, і губи їхні були геть білі від солі. На прибережних пасовищах апатичні вівці скубали вигорілу траву. Далеко на сході узлісся Дімавейну тріпотіли на кшталт прапорів з темно-синього шовку; ці ліси випромінювали не меншу спокусу свіжістю, ніж гори.