Чужинець в Олондрії (ЛП)

Глава двадцята

Звучання світу

Коли погребове вогнище перетворилося на тліюче шатро, я пішов геть.

Перейшов крізь принцеву браму й заглибився далеко у простори рівнини. Вже не було ангела, який не дав би мені збитися з дороги. Але за спиною в мене був сигнал — стовп чорноти, що здіймався до неба. А ще я знав, що в сутінках там буде проблиск світла. Йшов, застромивши руки в кишені, вслухаючись у власні кроки та дихання. Так звучить світ. Коли, нарешті, повернув назад, будинок принца здіймався переді мною на тлі щедрого розсипу зірок.

У трапезній горіли свічки. Поверхню столу ширше розчистили від пилу, що її вкривав. Коли я увійшов, Орем підвівся і зняв плащ. Відтак вклонився і знову випростався, піднісши високо голову з тріумфальним і строгим виразом. На зап'ястку в нього виднілася якась примарна пов'язка.

— Евнеаньї, — заговорив він.

Мирос, що сидів поруч нього, теж підвівся.

— Вочевидь, я більше не заслуговую на цей титул, — відповів я.

— Ти заслуговуватимеш на нього завжди, мій друже! — не погодився Орем. — Але ж проходь, сідай. Маємо вино, і мій слуга приготував їжу.

Я зиркнув на Мироса.

— Ні-ні, то не про мене! — вигукнув той, силувано усміхаючись і звівши руки. — Я змінив заняття. Йду до війська.

— До війська, — повторив я за ним. І на якусь мить розгубився; а тоді згадав його слова, сказані в маренні, згадав його мрії про таємну армію принца.

— Сідай, — знову запросив Орем, роблячи жест здоровою рукою. Аж тоді я помітив, що на столі лежать якісь папери. Бейнські газети. Я підійшов і торкнувся дешевого паперу, потьмянілого від друку; фарба прилипла до кінчиків пальців, немов пилок з крилець нічного метелика. Спочатку не міг осягнути сенсу написаного: літери видавалися надто жирними, надто контрастними, надто грубими після тижнів споглядання витончено написаних книжок у бібліотеці. Та зрештою вони склалися у щось значуще, як ото мозаїка, коли на неї дивитися здалеку; я сів поруч з Миросом і схилився над ними.