Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Помаранчеві дерева, фінікові пальми, гіркі гарбузи — колоцинти, що їх Фодра називає «квітами сну». В Ур-Броумі я сів на корабель до Тінімавету. Моя торбина, мій гаманець, що побрязкував монетами, і моє зболене серце. І це серце робить спробу знову жити, воно пульсує у мені, як пурпуровий синець. В Ур-Броумі смерділо димом і гноївкою; навіть прямі сонячні промені якимось загадковим чином не могли пробитися зі своїм світлом крізь тьмаву імлу, що залягала на сповнених нудьги площах. Коли ми відчалили од берега, з натовпу на набережній до нас все ще долинав слабкий гамір, і якась жінка поруч зі мною все плакала, прикрившись парасолькою.
Незбагненна північна країно — чудова Олондріє! Коли ми вже сягли відкритого моря, ти раптом явила нам усю красу того узбережжя, послугувавшись прозорим жестом світла, який, здавалося, містив у собі водночас скромну й чуттєву посмішку. Хвиля блакиті залила море, яке досі було важким і сірим, — блакиті, сповненої сліпучої, невимовної ніжності. А місто вдячно прийняло на себе делікатні кольори ложа з троянд на порозі смерті, всі оті вишукані відтінки рожевого й білого. На його мурах запалала барва слонової кістки, властива витертим часом мушлям, і старе золото гобеленів, і безліч інших, невловимих кольорів, а ще крейдяна сірість — тонкий вичахлий колір, цінніший для мене за усі інші, бо він немов містив у собі засадничу олондрійську печаль. Жінка обіч мене ридала з неослабним одчаєм, відкидаючи голову назад, опустивши у знемозі парасолю; з-під повік їй спливали два лискучих ручаї. А тим часом понад хвилями Солоне Узбережжя ставало все білішим, крихкішим, світлішим — і врешті стало лише світінням у морі.
Глава двадцять перша
Абетка Джіссавет
— Ох! — засмутилася моя мати. — Що це? Та ти геть худий. І лице в тебе якесь зовсім інше.
Ми сиділи в патіо, оточені м'яким вечірнім повітрям. Небо набуло темно-лазурової барви, на ньому виринули перші зорі, поодинокі й бліді, немов були не справжніми зорями, а лише їх відбитками. Так закінчувався цей день, що його я провів на спині кістлявого й понурого віслюка, придбаного мною в Дініволімі; на тому-то віслюкові я проїхав через ліси і каучукові плантації, після чого опинився в мерехтливій країні чаю, а відтак добрався до скель Тіому. На господі ніхто не сподівався мого приїзду; першим мене побачив Джом у передньому дворі, проревів щось незрозуміле, кинувся до мене й притиснув до свого серця; моя мати вибігла назустріч мені з переляком у погляді, з розпатланим волоссям та лискучими від жиру долонями, замащеними на кухні. Вислано слугу, аби побіг по Лунре, що був поза домом; інші кинулися спішно готували для мене урочисту зустріч, наповнюючи патіо квітами. І ось тепер ми сиділи у плетених кріслах, огорнуті невимушеною святковою атмосферою, яку я означив для себе як відсутність мого батька.
— Бачу, я знову погладшаю, і то дуже скоро, — усміхнувся я, демонструючи порожню тарілку. Слуга забрав її й натомість подав миску з водою та рушник, щоб умити руки.
— Ой, знову погладшає! — вигукнула мати. — Та ти ніколи не був грубший за мишку. Весь свій жир ти носив на вусах…
— Таки-так, маємо тебе підгодувати, — озвалася дружина мого батька, витираючи вузькі долоні в поданий слугою рушник, відтак заходилася розгладжувати свою довгу спідницю. Довкола неї густішала темрява, а вона сиділа дуже прямо, не спираючись на спинку крісла. Останні призахідні промені підсвічували її високо запнуті лискучі коси. Обличчя являло собою худу тінь. — Бо як ми інакше знайдемо тобі наречену? — Її сміх задеренчав, немов стара ложка, що впала у мидницю. — Хоча, слід визнати, це не завадило твоєму чужоземному вихователю. Він і надалі худий, мов цвіркун, проте у Дні Моря ми відсвяткували його весілля!
Я обернувся до Лунре, глибоко вражений. Він видушив збентежену, сором'язливу усмішку; я міг лиш уявити, наскільки він вдячний довколишній темряві.
— Це правда, — тихо промовив він мовою кідеті, перевівши погляд на дерева.
Я витріщився на нього.
— Але де ж вона?
Він потер щелепу.
Моя мати лагідно відповіла:
— Лунре живе тепер у власному будинку, на Писаній Горі.