Посмертні записки Піквікського клубу

Силоміць зняти нічний ковпак з вашої голови й накласти його на незнайомого, дуже неохайного джентльмена — жарт, хоч і дотепний, але, безперечно, неприємний для того, з кого глузують. Так поставився до нього й містер Піквік, що без ніякого попередження схопився з ліжка, зацідив Зефіра в груди так, що тому відібрало значну частину здібностей, зв’язаних з його ім’ям, і, здобувши свій ковпак, відважно став в оборонну позицію.

— Ну! — крикнув містер Піквік, задихаючись від обурення не менш, ніж від такої витрати енергії,— виходьте… обидва… обидва! — І де люб'язне запрошення шановний джентльмен супроводив коловим рухом стулених кулаків, щоб настрахати своїх супротивників майстерним знанням правил боксу.

Вразила ворогів сміливість містера Піквіка чи та спритність і швидкість, з якими він вискочив спід ковдри і всією своєю вагою навалився на танцюриста, — ми не знаємо. В кожному разі, обоє були вражені й збентежені, бо замість відповісти на виклик, як чекав містер Піквік, вони перезирнулися й вибухнули оглушливим реготом.

— Хвацький хлопець, люблю за це, — сказав Зефір. — А тепер стрибайте знову на ліжко, а то застудитесь. Не забилися, сподіваюся? — і він простяг п’ятірню розміром з жовту руку, що іноді висить над крамницею рукавичника.

— Звичайно, не забився, — відповів містер Піквік. Його збудження вже пройшло, і він почував, як підлога холодить йому ноги.

— Дозвольте й мені мати честь, — подав свою руку джентльмен з бакенбардами.

— Дуже радий, сер, — сказав містер Піквік і, урочисто стиснувши простягнені до нього руки, знову ліг у ліжко.

— Мене звати Смангл, сер, — сказав чоловік з бакенбардами.

— Оо! — протяг містер Піквік.

— А мене — Майвінс, — сказав чоловік у панчохах.

— Надзвичайно приємно, сер, — сказав містер Піквік.

— Гм! — кахикнув Смангл.

— Прошу, сер, ви щось сказали? — спитав містер Піквік.

— Ні, нічого, — відповів той.

— А мені здалося, що ви вимовили якесь слово, — пояснив містер Піквік.

Все це було надзвичайно мило й люб’язно, і, щоб остаточно встановити добрі відносини, містер Смангл не один раз запевняв містера Піквіка, що дуже поважає почуття джентльмена. Це признання робило йому велику честь, бо, глянувши на Смангла, ніхто не подумав би, що такі почуття можуть бути зрозумілі для нього.

— Ви потрапили сюди через той заклад, сер? — спитав містер Смангл.

— Через який заклад? — не добрав містер Піквік.

— Через заклад… на Португальській вулиці… благодійний заклад… розумієте?

— О, ні; не через нього, — відповів містер Піквік.

— Незабаром виходите?

— Боюсь, що ні, — сказав містер Піквік. — Я відмовився платити відшкодування в одній справі, і через це й опинився тут.