Одіссея найкращого сищика республіки

— Бояться?

— Ну, чому не спалять його знову, як уже робили?

— Бо будинок барона справжня фортеця. Він стоїть на високому пагорбі, до нього веде вузька дорога. Оточений справжніми мурами чотири метри заввишки!

— Щоб мури захищали, потрібно, щоб на мурах хтось був.

— Ну, у нього ж ті його азійські слуги, яких він виписав із афганських гір. Ці слуги завжди озброєні. Їх навіть поліція боїться, не те що селяни!

— А чому влада не втручається?

— Бо кожній владі потрібні гроші, а вони є у фон Шпіла. І в кожному уряді є люди, які винні баронові. Так було за царя, так є і без царя!

— А про велетня ви чули?

— Про велетня? — професор удавано здивувався. — Про якого велетня?

— Про баронового велетня, який допоміг будувати палац на пагорбі. Який тримає в покорі селян.

— Ну, поширюються якісь чутки, але... — Бар-Кончалаба зробив паузу.

— Що?

— Але я не звик говорити про те, чого не бачив на власні очі. — Він наче говорив правду, але щось у його словах було не те.

— Що ж, дякую. — Я пішов.

— Зачекайте, а хто ви?

— Цього вам краще не знати. — Я демонічно зареготав і вийшов із корпусу.

Насправді чутки про велетня барона фон Шпіла поширювалися ще тоді, як я працював в охоронному відділенні. Казали, що того велетня за грубі гроші зліпив баронові якийсь рабин із Відня, і що той велетень дуже небезпечний. Я колись ним лякав свого начальника, штабс-капітана Мельникова. Сам не дуже вірив, і зараз віри не додалося. Пусті балачки.

Візником поїхав на вокзал, де невдовзі сів на потяг у бік Сум. До самої Охтирки залізниці не було, то я доїхав до станції Кириківка, а вже звідти візником поїхав в Охтирку, де й заночував. Дізнався про фон Шпіла я багато, але незрозуміло було, яким боком він міг бути причетний до викрадення Альчести. Для чого вона йому? Цього я не розумів. Але вважати простою випадковістю те, що на місці зникнення Альчести знайшли вензель такої могутньої та впливової людини, я не міг. Тим паче подальші події навколо слідства і слідчого Супруненка свідчили, що тут геть нечисто.

Заснув я швидко, але двічі прокидався від снів про рідний хутір. Він же був зовсім поруч, за півдня можна було дістатися. За хутором я знову сумував, за тим розлогим лісостепом, де було так затишно. Вирішив, що обов’язково повернуся на хутір із Монікою, там дівчині буде добре, а про мене й казати годі.

Уранці поїхав до лікаря Михайла Піддубного, що оглядав тіло слідчого Супруненка. Лікар працював у санаторії за містом, на березі Ворскли. Михайло Григорович виявився дебелим чоловіком років тридцяти, з правильними, але дещо обважнілими рисами обличчя.

— Добрий день. Я хотів би поговорити з вами про загибель колишнього слідчого Супруненка. Мені сказали, що ви оглядали тіло бідолахи.

— Оглядав. Але я все виклав письмово для поліції, — несподівано занервував Піддубний.

— Ну то розкажіть мені.

— Та я вже й забув про ту справу. У мене, знаєте, багато роботи! — Він брехав і хвилювався.

— Ну то розкажіть, що запам’ятали.

— Слухайте, я майже нічого не запам’ятав, я... — Піддубний пильно придивився, а потім сплеснув у долоні.

— Господи, та ви ж Іван Карпович Підіпригора! Найкращий сищик імперії! А поширювалися чутки, що ви втопилися в Чорному морі!

Я скривився, бо сподівався, що борода й окуляри зроблять невпізнанним.

— Іване Карповичу, це ж ви! Ви! — Піддубний несподівано поліз обніматися. Сенсу відбріхуватися, що я не я, не було.

— Тихо, тихо, не кричіть. І нікому не розповідайте, що бачили мене, — прошепотів я.

— Так, звісно! Я мовчатиму, можете за це не хвилюватися! Я вмію мовчати і знаю ціну мовчання! Іване Карповичу, я повірити не можу! Ви ж мій кумир!

— Я? Хіба ви не лікар?

— Та лікар. Але я дуже цікавлюся детективами. Прочитав усі ваші пригоди, і не тільки ваші! В мене бібліотека на двісті книг детективного жанру. Американці, французи, англійці!

— Але для чого лікарю займатися детективами? — здивувався я.

— Бо це цікаво, це пригоди, це відпочинок для душі, яка страждає в темному безкультурному місці. — Піддубний розвів руками навкруги. — Знаєте, що сталося з моїм попередником?

— Ні.

— Він спився і повісився. А з його попередником?

— Теж спився?

— Завелика доза морфію. А його попередник?

— Захлинувся м’ясом під час посту?

— До чого тут піст? Ні, він застрелився! Ви розумієте, яка нудьга і відчай сидіти в цьому санаторії? Якби не детективи, я б швидко здичавів і спився! Тільки детективи тримають мене на цьому світі, дозволяють долати густу порожнечу безцільного існування.

— А хворі? Хіба лікувати не цікаво так само, як ловити злочинців?

— Медицина безсила перед туберкульозом. Вам би було цікаво ловити злочинця, якого ви б ніколи не могли покарати? Думаю, що ні. А в мене такий самий випадок. Я лікую те, що неможливо вилікувати! Я змушений спостерігати, як мої пацієнти гинуть, і нічого не можу вдіяти!

— Добре, повернімося до слідчого Супруненка. Щось пам’ятаєте?

— Ну звісно, я ж ціле розслідування провів! Але нехай це залишиться між нами! — Піддубний перелякано озирнувся, хоч навколо нікого не було.