Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
На обличчі в містера Піквіка проте позначилось так мало задоволення кімнатою, що ображений Рокер звернувся до Сема, який до того часу додержував гордовитої мовчанки.
— Це — кімната, молодий чоловіче, — промовив містер Рокер.
— Бачу, — відповів Сем і приязно кивнув головою.
— Такої кімнати ви не знайдете й у Фарінгтонському готелі; як ви думаєте? — поблажливо усміхнувся містер Рокер.
Містер Веллер примружив одне око. Це могло означати і те, що він згоден з містером Рокером, і те, що він не згоден із ним, і те, нарешті, що в цьому питанні він не має власної думки. Виконавши такий маневр, містер Веллер заходився розпитувати, котре з наявних дев’ятьох ліжок містер Рокер улесливо схарактеризував як таке, що з нього і вставати не захочеш.
— Оце, — показав Рокер на поіржавіле ліжко в одному з кутків. — Таке вигідне, що як ляжеш, то мимоволі заснеш.
— Мені здається, — сказав Сем, з видимою огидою дивлячись на зазначені меблі, — мені здається, що, вкладаючись на нього, можна не вживати маку.
— Безперечно, — погодився містер Рокер.
— І я думаю, — продовжував Сем, скоса поглядаючи на свого пана й шукаючи на обличчі його симптомів відмовлення від попередніх планів, — я думаю, що інші джентльмени, які сплять тут, — таки джентльмени.
— Справжнісінькі, — відповів містер Рокер. — Один з них випиває щодня дванадцять пінт елю і ніколи не кидає своєї люльки; навіть коли їсть.
— Це, певно, великий пан, — догадався Сем.
— Аякже, — ствердив містер Рокер.
Та ці відомості ані трохи не схитнули намірів містера Піквіка, і великий муж, усміхнувшись, повідомив про своє бажання зазнати на собі наркотичних властивостей ліжка. Сказавши, що лягати в’язень може хоч зараз же й без ніяких зайвих формальностей, Рокер пішов до себе, а містер Піквік з Семом залишились у коридорі самі.
Погулявши трохи по „картинній галереї", наш герой попросив Сема зняти на ніч номер у якомусь близькому готелі, а ранком зайти сюди умовитись про приставку його гардеробу з „Джорджа й Яструба". Після цього містер Піквік попрощався з Семом і подавсь нагору спати.
Дуже некомфортабельна кімната доглядача мала на той час єдину вигоду — крім містера Піквіка, в ній не було нікого. Отже, сівши на своє куценьке залізне ліжко, він почав вираховувати, скільки грошей заробляє за рік доглядач на цій брудній кімнаті. Математичні обчислення довели, що ця кімната прибуткова не менш, ніж цілий квартал будинків десь на околицях Лондона. Задовольнивши свою цікавість, містер Піквік почав обмірковувати, які принади могли спокусити муху, що повзала по його штанах, залетіти в тюрму, коли в неї було на вибір стільки вільного повітря, і прийшов до висновку, що муха збожеволіла. Встановивши це, він відчув, що хоче спати, а тому вийняв з кишені нічний ковпак, який завбачливо сховав туди ще ранком, насунув його на голову, ліг на ліжко й миттю заснув.
— Браво! Тепер на пальці, а тепер на п'яту. Пірует! Ловко, Зефірі Бий мене, сила божа, коли балет не твоя стихія. Вище! Ура! — Ці голосні викрики, супроводжувані вибухами сміху, збудили містера Піквіка з першого сну, того глибокого сну, коли, проспавши якісь півгодини, думаєш, що спав цілі три тижні, а то й місяць.
Викрики припинились тільки тоді, коли вся кімната здригнулась, шибки у вікнах задзвеніли, а ліжка підскочили вгору. Містер Піквік теж підскочив і в німому здивуванні дивився на сцену, що відбувалась перед ним.
Якийсь чоловік у зеленій куртці, коротеньких — до колін — плисових штанцях і сірих бавовняних панчохах виробляв найпопулярніші фігури матроського танцю з карикатурною й вульгарною грацією, що в сполученні з його убранням була невимовно смішна. Другий чоловік, п’яний, роздягнений сидів на ліжку і з надзвичайним чуттям виспівував, які міг пригадати, уривки комічної пісеньки. Третій, примостившись на краї одного з ліжок, з виглядом великого знавця плескав у долоні обом виконавцям і підбадьорював їх вигуками, що, як ми казали, збудили містера Піквіка.
Той третій чоловік являв собою чудовий зразок людей, яких в усій їх красі можна спостерігати лише в таких місцях. Іноді, в недовершеному стані, вдається зустріти їх коло стаєнь або в шинках, але ніде не розпускаються вони таким повним цвітом, як у цих теплицях, заснованих законодавством, здається, з єдиною метою викохувати їх.
Це був високий на зріст хлопець з оливкового кольору обличчям, довгим чорним волоссям і рясними, кущуватими бакенбардами, які сходились докупи під підборіддям. Він не носив нашийної хустки, бо цілий день грав у м’яч, і відкритий комір його сорочки показував бакенбарди в усій їх розкоші. На голові в нього був звичайний вісімнадцятипенсовий французький човнуватий ковпак Із кричущою китицею, що дуже добре пасував до його бумазейної куртки. Його худорляві довгі ноги прикрашала пара штанів, що виявляли цілковиту симетрію частин його фігури. Недбало підтягнені шлейками та ще не зовсім застебнуті, вони низкою не ідеально гарних складок падали на пару черевиків, досить стоптаних, щоб виявити пару дуже брудних білих панчіх. Вся зовнішність цієї людини мала на собі печатку волоцюзства, якоїсь розпусної чепурності й безсоромного шахрайства.