Повернення короля [с иллюстрациями]

І Ґандальф сказав:

– Ось твоє володіння – осердя ще більшого королівства, яке невдовзі постане. Завершилася Третя Епоха світу, розпочалася нова ера, і твоє завдання – впорядкувати її початок і зберегти все, що тільки можна. Бо, хоча ми врятували безліч прекрасних речей, немало їх повинно відійти в небуття, і сила Трьох Перснів також вичерпується. Усі землі, що ти їх оце бачиш, і ті, які оточують їх, будуть домівкою для людей. Адже гряде Правління Людей, а Старший Рід занепаде чи відпливе звідсіля.

– Це мені добре відомо, любий друже, – сказав Араґорн, – та я все одно потребую твоєї поради.

– Так буде вже не довго, – відказав Ґандальф. – Третя Епоха була моїм віком. Я був Ворогом Саурона, і я звершив свою місію. Я теж незабаром відійду. А мій тягар ляже на тебе і на твій рід.

– Але ж я помру, – заперечив Араґорн. – Я смертний муж. Хоча я є тим, ким є, і належу до чистої раси Заходу, а відтак житиму значно довше, ніж інші люди, – це однаково мізерно мало; і коли ті, хто нині зароджується в лонах своїх матерів, народяться та постаріють, я теж постарію. І хто тоді правитиме Ґондором і тими, хто нині дивиться на це Місто і на свого короля, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Дворі з Водограєм досі сухе і безплідне. Коли я отримаю знак, що це зміниться?

– Відверни обличчя від світу зеленого і звернися до світу пустельного та холодного! – мовив Ґандальф.

Араґорн обернувся, і побачив кам’янистий схил, що стрімко збігав позаду нього зі снігових узвиш, і, придивившись, помітив серед пустки єдину живу рослину. Тож він видерся туди й угледів на самому краю снігів паросток дерева зо два лікті заввишки. Він уже випустив молоді листочки, довгі та делікатні, темні вгорі і срібні зісподу, а на тендітній кроні красувалася невелика китичка квітів, білі пелюстки яких виблискували, як осяяні сонцем сніги.