Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Не можна не звернути увагу на ту обставину, що криваве українсько-польське протистояння було впродовж 1943–1945 рр. постійним предметом публічних дебатів і переговорів між представниками української та польської громадськості, а також обох підпільних рухів у Західній Україні. Під тиском з боку німців, а також частини української громади, яка засуджувала вбивства поляків, українські публічні діячі неодноразово виступали із заявами про необхідність збереження спокою в суспільстві.

Так, під час розпалу конфлікту на Волині, 7 серпня 1943 р., представники УЦК видали відозву «До українських громадян» за підписом В. Кубійовича та його заступника К. Паньківського із закликом не піддаватися на провокації, незважаючи «на шалену ворожу пропаганду і напади партизанських банд, жертвами яких стала велика кількість українців, насамперед, на Люблінщині». Відозва, в якій засуджувалися «безвідповідальні руки», що перебрали на себе право суду і смертної кари, поза сумнівом, була спрямована проти ОУН(Б)[619].

10 серпня 1943 р. з пастирським листом до населення звернувся митрополит А. Шептицький. У листі підкреслювалося: «...Я вже декілька разів перестерігав усіх вірних перед страшними наслідками незаховування п’ятої заповіді Божої, що забороняє передовсім чоловіковбивство. Я вже не раз перестерігав перед всіма тими пристрастями, які промощують людині дорогу до того страшного злочину, що стягає на душу прокляття небес, а на тілі лишає п’ятно невинно проллятої крові, не затерте навіть покаянням. Я перестерігав перед злобою, національною ненавистю, партійними роздорами, бажаннями пімсти на ворогах. Сьогодні мушу ще раз повернутися до цього застереження». А. Шептицький звертався до «всіх старших за віком та шанованих людей у кожній гміні» і не приховував того, що злочини скоює українська молодь. «...Ви є їхніми батьками, — закликав митрополит, — а тому в цю важливу мить нашої історії доглядайте за своїми синами і намагайтеся їх уберегти від злочину, який би міг накликати на все суспільство велике нещастя»[620].

Подібні до цього листи із засудженням «гайдамацьких традицій», що, як підкреслювалося в пастирських посланнях, завжди спрямовувалися проти поляків, але погано позначалася на українцях, оголосили два інші представники греко-католицької церкви — єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський[621].

Тим часом, у жовтні 1943 р., ОУН(СД) видала комунікат, у якому висловила жаль з приводу взаємних убивств, у черговий раз вказуючи на те, що напруженість в українсько-польських відносинах спричинена попереднім правлінням польських урядів, невмирущим прагненням поляків до захоплення українських земель, мордуваннями польськими боївками українського населення на Холмщині та Грубешівщині, співпрацею поляків на Волині з німцями у складі допоміжної поліції та більшовицькими агентурними групами в нищенні українців. Українсько-польська ворожнеча, на думку керівників ОУН(СД), була також наслідком провокацій з боку Москви і Берліна.