Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Командувач УПА-Захід Луцький, який не брав безпосередньої участі в цих переговорах, свідчив також, що Провід ОУН за посередництвом польських підпільників намагався встановити зв’язок з польським емігрантським урядом, а через нього — навіть з урядом Великобританії. Керівники ОУН прагнули домогтися від польського уряду офіційної відмови від претензій на Західну Україну та підтримки ідеї «Самостійної України», а також визнання за ОУН законного права на її управління. Українська сторона розраховувала на деяку військово-технічну допомогу від поляків, яку, на її погляд, мала одержати насамперед польська сторона від британського уряду[629].

На думку керівників ОУН, представники польської сторони на цих переговорах були нещирими. Закликаючи «ніби також до об’єднання зусиль УПА і АК проти радянської влади і німців, хоча практично проти німців поляки боротьби не вели, а навіть навпаки, співробітничали з ними», польська сторона мала на меті єдине — «виграти час і відвести від себе удар УПА, а також прощупати настрій ОУН та українського населення Західної України на випадок плебісциту після війни»[630].

Як свідчать документи протилежної сторони, зокрема рапорти генерала К. Савицького до Варшави, польська сторона також не вірила «у щирість запевнень “Днєпра” під час переговорів стосовно непричетності УПА до масових вбивств поляків». Навпаки, вона була впевнена у тому, що антипольські акції мали запланований характер і були спрямовані «як проти інтелігенції, так і селян, які мешкали з українцями майже по-сусідськи». Згадувався, наприклад, випадок, коли на території Яворівського повіту німці перехопили список із прізвищами поляків, які підлягали знищенню, складений представниками місцевої української громади. Повідомлялося також про те, що на вагонах, якими від’їздили галицькі добровольці зі Львова до дивізії СС «Галичина», можна було побачити напис: «Будемо воювати з більшовиками і поляками»[631].

Безперечно, поряд з достовірною інформацією, яка містилася в рапортах польського командувача АК Львівського регіону, в його твердженнях було багато такого, що інакше як перебільшенням чи неправдою не назвеш. Навряд чи можна було погодитися, скажімо, з таким зауваженням, що всі українські політичні угруповання, легальні (УЦК) і нелегальні, а також український клір мовчали у справі мордувань поляків. Вище наводилися переконливі приклади того, коли українські політичні і громадські діячі притримувалися цілком протилежної позиції, виступаючи із засудженням скоєних на Волині злочинів. Утім польська сторона вимагала від представників ОУН публічної декларації із засудженням антипольських акцій, вважаючи, що це — необхідна умова попередніх домовленостей на переговорах між поляками й українцями. Упродовж весни і літа 1943 р. такої декларації не з’явилося.

На початку вересня 1943 р. українська сторона знову звернулася до польської і запропонувала їй продовжити переговори. У документах Делегатури польського уряду з цього приводу зазначено: «Радянський наступ триває, і це породжує в українському суспільстві відчуття пригніченості... Деякі з українських львівських діячів навіть резервують квартири у Варшаві»[632].