Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правила гри та англійськість
Правила гри доповнили і підтвердили усі головні риси «англійської сутності», які нам до цього часу вдалося виокремити: гумор, лукавство, класовість, чесну гру, скромність і так далі. З’явився ще один сильний кандидат, який має всі шанси увійти до складу культурного геному англійця — емпіризм. Однак, у цьому розділі більшість правил стосувалися однієї визначальної риси англійськості, яку я називаю «соціальною не-дужістю», відлюдкуватістю острів’ян, хронічною соціальною незґрабністю, яка межує із таким собі симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі. Так чи інакше, та майже усі наші розваги — це реакція на той злощасний недуг. І майже всі наші реакції мають форму заперечення та самообману. Власне, наша феноменальна схильність до самообману викристалізовується у ще одну — окрему — характеротворчу рису.
Колективний самообман у спорті, іграх та клубах, які в нас виконують роль соціальних фасилітаторів, заслуговує на особливу увагу. Ми змушені хитрощами заохочувати самих себе до соціалізації і при тому прикидатися, що насправді нас цікавить зовсім не дружнє спілкування. Віра у магічну розгальмовуючу силу алкоголю також є симптомом того ж «синдрому самообману». У нас є непереборна потреба соціальних контактів та емоційної прив’язаності, але ми не можемо цього визнати і отримати тепло людського спілкування природним, простим і зрозумілим шляхом. Натомість ми змушені вигадувати хитромудрі структури, міфи та ритуали — все для того, щоб замаскувати потребу в соціалізації під несамовите бажання покидатися м’ячиками, удосконалити флористичні навики чи навчитися ремонтувати мотоцикл, врятувати китів, світ чи що там ще можна рятувати. Впоравшись, можна піти до пабу, де теж можна вдати, що ми просто пива прийшли попити — на нього ж можна списати усі незручні проблиски нормальної людської поведінки.
Направду, я не розумію, чому антропологам, щоб вивчати якусь химерну племінну культуру з дивними віруваннями та загадковими звичаями, треба їхати на край світу — і ще й заразитися там дизентерією і малярією, — якщо ось тутечки, під самим носом, є такий чудернацький екземпляр!
Дрес-код
Перш ніж взятися за дослідження англійського дрес-коду, нам слід уточнити декілька крос-культурних універсалій. У всіх культурах світу одяг, окрім очевидного призначення зігрівати та захищати від впливу навколишнього середовища, виконує ще три важливі функції: розрізнення за статевою ознакою, статусну диференціацію та визначення приналежності до певної соціальної групи. Статева диференціація зазвичай найочевидніша: навіть у суспільстві, де всі одягаються майже однаково і не надуживають прикрасами, завжди є хоча б мінімальна різниця між чоловічим та жіночим вбранням. У слово «статус» я вкладаю наступний зміст — «соціальний статус» та «становище у суспільстві» у широкому сенсі (за виключенням вікової диференціації). Поняття «приналежність до певної соціальної групи» я розумію як належність до племені, клану, субкультури, соціального кола чи кола «за інтересами».
Мені дуже прикро, якщо своїми тезами я зачепила за живе редакторів чи читачів глянцю, які свято вірять, що одяг — це про індивідуальність, про «самовираження» чи ще якусь таку лабуду. Все, що сучасний західний постіндустріальний світ любить називати «стилем» чи «самовираженням», та й модою, як на те пішло, — це всього лиш ошатний комплект із статевої, статусної та класової диференціації. Здається, я одним махом зачепила ще й тих, хто відхрещується від моди і запевняє, що для них одяг — це не про статус, а лише про комфорт, практичність та ощадливість. Хтось, певна річ, може, справді не має свідомого інтересу до моди, але все одно мусить обрати собі щось серед дешевих, зручних та практичних речей, а відтак — волею-неволею сигналізує світові про себе за допомогою одягу. (Власне, оголосити себе понад такою дурничкою, як одяг, — це вже соціальний маніфест і то дуже гучний.)
В англійців нема «народного одягу» — ця наша хиба не дає спокою і провокує у плакальників за кризою національної ідентичності надривні лементи із заламуванням рук. Потім ці плаксії беруться вивчати специфіку англійського костюма, але у такий чудернацький та ірраціональний спосіб, що не надивуєшся: у намаганні дослідити, що англійський костюм може розповісти про англійців, вони перебирають кожну ниточку традиційних, суто англійських, навіть «стереотипно англійських» елементів одягу, ніби весь секрет англійськості ховається за кольором, кроєм, швами та підгинами. Клайв Аслет, наприклад, пише так: «Найанглійськіше вбрання — це, скоріш за все, прорезинена куртка “Барбур” такого брудно-глинистого кольору». Нічого дивного, що колишній редактор журналу «Життя в селі» вибрав на роль знакового вбрання таке стереотипне — шаблонність у контексті одягу в нас на кожному кроці. Також Аслет розпачує, що картатий твід з островів Гарріс втрачає популярність, що, на його думку, свідчить про занепад традиційних «сільських» цінностей. Коли немає інших пояснень, очевидно, винна погода: «Літній гардероб британця — повний несмак, а все тому, що в нас рідко коли є нормальне літо» (Пояснення навдивовижу кумедне, але геть недоладне — є безліч країн, де літо прекрасне, але люди там одягаються не набагато стильніше, ніж ми.) Врешті, Аслет скаржиться, що нам тепер бракує офіційності, що «за винятком армії, знаті, королівської сім’ї та значимих офіційних подій» у нас відсутні приписи стосовно відповідного одягу.