Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Спроби зрозуміти наш дрес-код полишають, по суті, навіть не почавши. Джеремі Паксман вніс у перелік визначальних рис «англійськості» панків та вуличну моду, але потім він оминає тему одягу, обмежившись лише коротеньким зауваженням: «Що стосується одягу, то вже давно немає одностайної думки, не те щоб строгих правил». Фраза «вже давно нема правил» — це суто англійська скарга з присмаком ностальгії, а з уст дослідників англійської культури вона звучить як відверта, дуже в англійському стилі, відмазка. А втім, усі ці тужливі коментарі принаймні висновуються на принципах здорового глузду: національна ідентичність базується на правилах, відсутність правил — це симптом втрати ідентичності. Логіка в діагнозі є, однак і Аслет, і Паксман неправильно трактують симптоми. Правила та приписи, як одягатися, в нас все ще існують, хоч вони не такі формальні і не такі чіткі, як п’ятдесят років тому. Деякі з цих неформальних, неписаних правил навіть дуже обов’язкові. А найважливіше з усіх правил — описове, його можна навіть назвати «метаправилом», таким собі правилом про правила.
Правило про правила
З одягом в англійців склалися складні, напружені і здебільшого недоладні стосунки, суть яких зводиться до відчайдушної потреби у регулятивних правилах і жалюгідної неспроможності дати собі раду там, де правил нема. Це метаравило допомагає зрозуміти, чому в усьому світі побутує думка, що пересічний англієць одягається дуже погано, та, попри це, існують сфери (назвемо їх «кишенями»), в яких нам немає рівних, — англійський чоловічий костюм індивідуального пошиття, спортивний одяг, одяг для «заміського» відпочинку, церемоніальне вбрання та прогресивна вулична мода. Інакше кажучи, англійцям все чудово вдається, коли є строгі, формальні правила і приписи. Нас рятує «уніформа» — у прямому та переносному сенсі. Коли ж ми покинуті напризволяще, то шпортаємося і поремо носом: у нас майже відсутні, якщо взагалі є, смак та стиль. Ми, як влучно сказав Джордж Орвел, страждаємо на «майже мертвяцьку холодність до питань естетики».
Потреба у строгому імперативі тільки посилилась завдяки недавно запозиченим в американців правилам — «вільна п’ятниця» та «п’ятниця без краватки», коли працівниками компаній дозволено приходити на роботу в щоденному одязі, замість звичного ділового вбрання. Доволі багато англійських компаній запозичили собі цей звичай, однак чимало одразу ж покинули — працівники нижчої ланки почали приходити на роботу в абсолютно чудернацькому, підібраному без найменшого натяку на смак, одязі, який би більше личив для пляжної вечірки чи нічного клубу. Решта працівників виглядали неприйнятно занедбаними. Клієнти тим видовищем були шоковані, колеги — конфузились, а керівництво взагалі ігнорувало правило «вільна п’ятниця» і, як бачимо, небезпідставно, і у спробі вберегти гідність дотримувалося офіційної форми одягу. Відтак ієрархічна прірва між працівниками тільки ширшала, цілком заперечуючи початкову мету заходу — демократизацію та налагодження товариських стосунків у колективі. Якщо коротко, то експеримент з тріском провалився.
В інших народів, може, не все так гладко із вмінням одягатися, та тільки жителі наших колишніх колоній, сиріч американці та австралійці, можуть сяк-так дорівняти нам у катастрофічній, тотальній і всепроникній відсутності смаку. Вся сіль в тому, що навіть ті самі американці й австралійці спроможні одягатися краще за нас, — а ми носимося зі своїм кліматом і мінливою погодою як з писаною торбою — намагаємося вбратися по погоді і відповідно до кліматичних умов. Ми можемо немислимо довго обговорювати прогноз погоди, але нам ніяк не вдається вбратися відповідно до того прогнозу: я, наприклад, впродовж декількох дощових пообідь ходила вулицями і рахувала парасольки; підрахунки показали, що лише чверть населення (переважно люди середнього та старшого віку) додумалися вийти з дому, прихопивши такий суто англійський предмет першої необхідності, як парасольку. І це за умови, що синоптики попереджали про кількаденні зливи! Однак схиблені звички одягатися як стрик на Великдень служать чудовим виправданням для постійних нарікань та скиглінь — то ми змерзли, то ми змокли, то нам гаряче. А це, до слова, підтверджує припущення, що суть наших невпинних балачок про погоду криється зовсім не у щиросердій любові, а в налагодженні соціальних контактів.