Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правило вдаваної байдужості
Тут ми розглянемо ще один кодекс неписаних правил, які ґрунтуються на правилах гумору, які намертво вкорінилися у свідомості англійців. Наші стосунки з одягом, наприклад, підпадають під дію всюдисущого правила про заборону на надмірну серйозність.
До одягу, як і до всього решта, не можна ставитися надто ревно. Не личить надто перейматися одягом, а якщо чесно, то не личить показувати, що вам не байдужий ваш вигляд. Тому ми обожнюємо ексцентричність — справжні ексцентрики в носі мають, що там собі думають інші. Ми всі прагнемо до стану блаженної байдужості, однак для більшості, за винятком хіба клінічних вар’ятів та літніх аристократів, він залишається недосяжним. Ми, натомість, маємо запасний варіант — вдаємо байдужість. Ми прикидаємося, що нам чхати на те, як ми виглядаємо чи в що одягаємося.
Англійські чоловіки неухильно дотримуються правила вдаваної байдужості — найменший інтерес до моди чи до зовнішнього вигляду вважатимуть ознакою фемінності. Інтерес можна навіть не озвучувати: щоб кинути тінь на маскулінність, достатньо найменшого натяку на те, що чоловік цікавиться модою та дбає про зовнішність. Багато англійців вивели кепський вигляд в ранг обов’язку, — щоб ніхто, бува, не подумав, що вони геї.
Як на те пішло, то юнаки чимдуж стараються відповідати вимогам стріт-стайлу і демонструвати усі відповідні атрибути приналежності до «своїх». Та все це тримають у секреті. Лише мамусі, в яких вони клянчать гроші на обновки, знають, наскільки все серйозно. Правило вдаваної байдужості не поширюється лише на дівчат-підлітків: їм можна виявляти щирий інтерес до одягу та зовнішнього вигляду. Принаймні це дозволено у дівчачому товаристві, якщо ж в компанії з’являються хлопці, то дівчата миттю полишають ці розмови і не розповідають, скільки часу згаяли, гортаючи глянцеві журнали і сперечаючись про переваги невисоких підборів та прасок для волосся.
Правила бентеги
Чує моє серце, що ми не далеко втекли від підлітків і так само хоч-не-хоч переймаємося зовнішністю. Правило вдаваної байдужості допомагає приховати глибинний страх осоромитися, відчайдушне бажання бути «своїм» і невміння одягатися. Моїм найкращим інформатором з навколо модних питань була «порадниця» Анна-Ліза Барб’єрі. Вона веде колонку «Дорога Ені» у недільному додатку до газети «Independent» і щотижня отримує сотні розпачливих прохань допомогти з вибором одягу. Декілька разів вона брала в мене інтерв’ю для своєї колонки. Коли я довідалася, що маю справу з самою «Дорогою Ені», то зраділа нагоді поговорити з експертом про справжні, зазвичай добре приховані, страхи та проблеми англійців щодо одягу. Особливо цікаво, що завдяки досвіду роботи за кордоном вона ще й могла порівняти модні страхи — наші та іноземні. Мої здогадки підтвердились — англійці значно сильніше, аніж дозволяє показувати правило вдаваної байдужості, дбають про зовнішній вигляд та одяг. Судячи з листів, які їй надсилають, ми дуже переживаємо, чи «впишемося» в товариство, чи правильно одягаємося, і понад все нас не відпускає вічний страх осоромитися. Ми хочемо виглядати привабливо, хочемо підкреслити переваги фігури і приховати недоліки, та ми, на противагу усім іншим, не хочемо переборщити, навіть навпаки — більшість з нас не те, що не любить чепуритися напоказ, ми ще й боїмось справити враження чепурунів. Ми просто хочемо бути як всі. Переважна більшість дописувачів розпитує «Дорогу Ені» зовсім не про гламурне та красиве вбрання, їх цікавить, чи це вбрання «відповідне» та «прийнятне». Ось що розповіла мені Анна-Ліза: «Всі питання зводяться до “Чи можна одягати Х до У?”, “Чи можна на весілля одягти те і те?”, “Чи можна в цьому піти на роботу?“, “Чи це не занадто фривольно?”». «Аж до 1950-х, — продовжила вона, — ми мали офіційний дрес-код, можна навіть сказати, що це була уніформа. Тож проблеми, що одягнути, не було. З 1960-х років правил поменшало, зате побільшало питань і непорозумінь — англійці почали одягатися дуже кепсько, але не перестали дотримуватися правил етикету. Все, що їм треба, — більше правил!»
Іронія в тому, що відчайдушне бажання бути «як всі» і прилаштовуватися до середовища спричинилося до катастрофічних, просто сміховинних помилок у виборі одягу. Особливо це стосується заповзятих модників та модниць. У сіткомі «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous») одна з героїнь є чудовим прикладом типової жертви моди по-англійськи: Едіна, до смішного причепурена дама, поєднує в собі непоборне бажання йти в ногу з модою і повну, притаманну тільки англійцям, відсутність смаку та стилю. Вона здатна воднораз почепити на себе всі найсміливіші дизайнерські новинки, що тільки-но зійшли з подіумів, і виглядати як новорічна ялинка! Едіна — це, певна річ, карикатурний, навмисно роздутий до масштабів комізму, образ. Однак, за основу взято типову для англійок — аж до болю знайому — модель поведінки. Серед поп-зірок та знаменитостей повно таких «Едін», та й просто посеред міста ви зустрінете не одну, здешевлену та масову, версію Едіни.