Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Але моя Зірка витримала не одну пекельну гонитву, та й Вогнедишник багато здолав. Ми припали до коней, відчуваючи у них рухи, збагнути яких не могли. Рендому, зрештою, вдалося нав'язати скакунові свою волю. Та доки ми їхали, перспектива продовжувала змінюватися.
Далі настала черга світла. Небо зчорніло, але не так, як уночі — воно скидалося на пласку поверхню, від якої не відбивалося нічого. Те саме спіткало й порожній простір між предметами. Здавалось, у світі залишилося єдине світло — породжене самими речами навколо — але й воно поступово блідло. Білизна зринала з різних прошарків буття — і велетенським, жахливим у своїй сліпучості видавався єдиноріг, який стукав копитами об повітря й виповнював дев'яносто відсотків буття повільним рухом, що міг знищити нас, якби ми зробили зайвий крок.
Відтак залишилося тільки одне сяйво. А потім — безмір німоти.
Світло зникло, не зоставивши нічого — навіть темряви. Лишень діра в бутті, що тривала мить або вічність...
Тоді повернулася пітьма, а з нею і світло — тільки в оберненій подобі. Світло виповнювало проміжки, окреслюючи порожнечі, що мали бути предметами. До вух долинув шум води, і я збагнув, що ми зупинилися біля струмка. Першим тактильним відчуттям стало тремтіння Зірки. А тоді відчув запах моря...
Перед очима постав Лабіринт — або ж його викривлений негатив...
Я нахилився вперед, і речі облямувало ще більше світла. Відхилився — і воно знову зникло. Знову вперед, цього разу ще далі...
Світло розсіювалося, додаючи відтінки сірого в плин буття. Тільки колінами, м'яко, я попросив Зірку рухатися.
Із кожним кроком щось поверталось у світ. Поверхні, текстури, кольори...
Позад мене інші також рушили. Лабіринт не розкривав своїх таємниць, але набув особливого сенсу в контексті світу, що відроджувався навколо нас.
Варто було спуститися нижче, як повернулося відчуття глибини. Море, що розляглося праворуч, відділилося від неба, з яким на мить з'єдналося в колишній Urmeer[82], де води були вгорі й води внизу. Потім це видавалося бентежним, але доки явище існувало, я взагалі не помічав його. Ми спускалися кам'янистим схилом, що починався в гаю, куди привів нас єдиноріг. На сотню метрів нижче лежала ідеально рівна ділянка міцної, первозданної скелі овальної форми, велика вісь якої сягала кількох сотень метрів. Наш схил звертав ліворуч, описуючи широку дугу, що м'яко облямовувала скелю. А праворуч не було нічого — круча різко спадала в дивовижне море.
Тепер усі три виміри, здавалося, повернулися на місця. Сонце знову стало величною кулею розпеченого золота, яку ми бачили раніше. Небесна блакить тут була глибшою, ніж в Амбері, й жодна хмара не тьмарила її. Ні острів, ні вітрило не порушували співмірну синяву моря. Я не бачив жодного птаха і не чув жодного звуку, крім наших власних кроків. Велична німота охопила це місце того дня. У чіткості мого сприйняття Лабіринт нарешті знайшов собі місце на поверхні внизу. Спершу мені здавалося, що його викарбувано у скелі, але під'їхавши ближче, я збагнув, що він був частиною її. Рожево-золоті вигини, неначе вени в дивовижному мармурі, видавалися природними — однак наявність розумного задуму в ньому була очевидною.
Я натягнув віжки. Решта, під'їхавши, стали поряд зі мною: Рендом праворуч, а Ґанелон ліворуч.
Ми довго мовчки дивилися вниз. Темна пляма із загостреними краями, рухаючись від зовнішнього краю до центру, перекреслювала собою ділянку точно під нами.
— Знаєш, — нарешті сказав Рендом, — здається, наче хтось зрізав верхівку Колвіра, відтяв усе по самі темниці.
— Так, — відповів я.
— То, якщо шукати подібність, виходить, що там лежить наш Лабіринт.
— Так, — повторив я.
— А ось та заплямована місцина тягнеться на схід — туди, звідки прийшла Чорна дорога.
Я неквапно кивнув — розуміння ситуації поступово міцніло, перетворюючись на впевненість.
— Що ж тоді це означає? — запитав Рендом. — Здається, все узгоджується з реальним станом речей, але разом з тим значення досі вкрито таємницею. Навіщо нас привели сюди й показали це?
— Ні, воно не узгоджується з реальним станом речей, — сказав я. — Воно і є реальним станом речей.
Ґанелон повернувся до нас.
— У тіні Земля, яку ми навідували, де ти провів стільки років, я чув вірш про дві стежини, що розійшлися за гаєм, — мовив він. — Той вірш закінчувався так: «Обрав я менш протоптану з доріг, зробивши вибір свій навік»[83]. Почувши його, я згадав, як ти колись сказав мені: «Всі дороги ведуть в Амбер», і я тоді замислився. Ця думка не полишає мене й досі: для вас, людей однієї крові, нема сенсу робити цей вибір, бо вас чекає однакове закінчення шляху.
— Розумієш? — запитав я. — Ти розумієш?
— Вважаю, що так.
Він кивнув, а тоді вказав рукою:
— Там лежить справжній Амбер.
— Так, — погодивсь я. — Справжній.
Книга четверта
Рука Оберона
Переклали Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук
Для Джея Голдемана, за дружбу та артишоки[84]
1
Яскравий спалах осяяння, домірний цьому дивному сонцю...
Ось яким він був... Я бачив при світлі дня те, що раніше відкривалося мені лише в оздобі ясного блиску посеред пітьми: Лабіринт, великий Лабіринт Амбера, викарбуваний на овальному скелястому виступі під/над дивовижним небомор'ям.
...І я знав, завдяки внутрішньому образу, який пов'язував усіх нас, що цього разу він був справжнім. А це означало, що Лабіринт Амбера був його першою тінню. Це означало...
Це означало, що сам Амбер ніколи не виходив за межі королівства Амбера, Ребми і Tip-на Ноґта. А отже, місцина, в яку ми прибули, за законом першості і конфігурації, була справжнім Амбером.
Я повернувся до усміхненого Ґанелона. Його борода і скуйовджене волосся вогнисто палали в безжальному світлі.
— Звідки ти дізнався? — запитав у нього я.
— Корвіне, ти ж знаєш: у мене хист до розгадування таємниць, — відказав побратим. — Я пригадав усе, що ти розповідав мені про функціонування природи Амбера: як його Тіні та всі ваші війни відбиваються у світах. Я часто запитував себе, міркуючи про Чорну дорогу: чи може щось відкидати тінь у сам Амбер. І мені спало на думку, що така річ мала би бути неймовірно основоположною, потужною і таємною. — Він вказав на краєвид, що розгорнувся перед нами. — Як ось ця.
— Продовжуй, — мовив я.
Вираз Ґанелонового обличчя змінився, і він знизав плечима.
— Отже, має бути шар реальності, глибший за твій Амбер, — пояснив він. — Саме там і було скоєно зло. Ваш звір-покровитель привів нас у місце, яке видається саме таким, а ця пляма на Лабіринті скидається на чиюсь брудну роботу. Ти згоден зі мною?
Я кивнув.
— Мене радше не так сам висновок вразив, як твоя здогадливість, — відказав я.
— Ти випередив мене, — визнав Рендом, їдучи праворуч від мене, — але саме таке відчуття пройняло мене, м'яко кажучи, аж до кишок. Я вірю, що саме тут і закладений фундамент нашого світу.
— Іноді чужинець може бачити речі краще, ніж той, хто є їхньою частиною, — зауважив Ґанелон.
Рендом зиркнув на мене, а тоді знову зосередив увагу на краєвиді.
— Гадаєш, усе ще більше зміниться, — запитав він, — якщо ми спустимося й поглянемо ближче?
— Є тільки один спосіб з'ясувати, — відказав я.
— Тоді гайда ключем, — постановив Рендом. — Я перший.
82
Прадавній океан (нім.).
83
Вірш Роберта Фроста «Необрана стежина».
84
Йдеться про американського біолога і письменника Джека Голдемана II (для друзів — Джея). Він створив значну кількість оповідань, а також писав сценарії до фантастичних телесеріалів, зокрема і до відмого «Зоряного Шляху» («Star Trek»).