Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Незвично... хоч я й не знаю, як це може нам допомогти. Попахує метафізикою.

— А Бранд, присягаюся, знає.

— У мене таке відчуття, що ти маєш слушність, що б це для нас не означало.

— Нам би варто зробити щось інше, ніж базікати про метафізику, — зауважив Ґанелон. — Якщо ви не можете змінювати Тіні, то й Козирями користуватися не зможете. Тож, здається, варто негайно визначити, де ми перебуваємо. А тоді вже йти шукати підмогу.

Я кивнув.

— Оскільки ми не в Амбері, логічно зробити висновок, що ми десь у Тіні. Ця особлива місцина розташувалася неподалік від Амбера, адже зміна зовсім не була різкою. Нас перенесено сюди без нашої активної участі, тож це означає, що хтось має за цим стояти — якась сила, зацікавлена в такому маневрі. Якщо вона хоче напасти, то зараз — слушна мить. Коли ж у неї інша мета — то саме час показати її нам, адже ми гадки не маємо, до чого це все.

— Ти пропонуєш, щоб ми не робили нічого?

— Пропоную зачекати. Не бачу жодного сенсу вештатись околицями: тільки заплутаємося ще більше.

— Пригадується, ти якось розповідав, що поближні з Амбером Тіні подібні до нього, — зауважив Ґанелон.

— Так, може, й казав. То й що?

— Тоді, якщо ми так близько до Амбера, як ви гадаєте, нам варто просто їхати на схід сонця, щоби дійти до місця, котре збігається зі самим містом.

— Це не настільки просто. Але припустимо, що так і є: яка нам з того буде користь?

— Можливо, в точці найбільшої подібності Козирі запрацюють знову.

Рендом зиркнув на Ґанелона, а тоді на мене.

— Мабуть, варто спробувати, — сказав він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Ту крихту здатності орієнтуватись, яка ще залишилася в нас, — відказав я. — Хоч ідея непогана. Якщо нічого не трапиться тут, то спробуємо. Але озирнувшись, можна помітити, що шлях, який ми вже здолали, позаду нас зникає. Ми не просто рухаємося в просторі. А за таких обставин я відмовляюсь їхати далі, якщо не побачу, що іншого вибору нема. Якщо хтось бажає, аби ми опинилися в конкретному місці, нехай трохи розбірливіше сформулює запрошення. Ми зачекаємо.

Вони обидва кивнули на знак згоди. Рендом почав спішуватись — і закляк: одна нога ще в стремені, інша — на землі.

— Через стільки років... — мовив він. — Я ніколи насправді не вірив у нього...

— Що там? — прошепотів я.

— Вибір, — відказав брат і знов осідлав гривастого.

Він наказав коневі дуже повільно рухатися вперед. Я рухався за ним і за мить побачив єдинорога — білосніжного, як і тоді, в гаю. Він стояв, сховавшись у чагарниках папороті.

Коли ми рушили, він повернувся і наступної миті зринув знову, причаївшись за кількома стовбурами дерев.

— Я бачу його! — прошепотів Ґанелон. — Невже ця тварина справді існує... Ваш родинний герб, чи не так?

— Так.

— Я би сказав, що це добрий знак.

Я промовчав, але рушив за єдинорогом, не випускаючи його з поля зору. Не залишалося сумнівів, що ми просто мали йти за ним.

Тварина постійно ховалася від нас, дозволяючи бачити себе лише частково — перебігала від укриття до укриття з неймовірною швидкістю, уникала відкритих просторів, надаючи перевагу просвітам і тіням. Ми далі й далі заглиблювалися в ліс, який більше нітрохи не скидався на рослинність Колвірових схилів. З усього, що траплялося на околицях Амбера, наш ліс зараз найбільше схожий був на Арден, адже земля видавалася більш-менш рівною, а дерева набували величі.

Минула година, а за нею — ще одна, доки ми дійшли до маленького, світлозорого потічка. Єдиноріг повернув і рушив угору. Ми ж їхали вздовж берега. Рендом зауважив:

— Здається, ця місцина стає трохи знайомішою...

— Так, — відповів я. — Але лише «трохи». Не можу сказати чому.

— Я теж.

Невдовзі ми виїхали на схил, що ставав усе крутішим. Коням було складно підніматись, але єдиноріг сповільнив ходу, щоб вони встигали за ним. Ґрунт ставав скелястішим, а дерева — меншими. Внизу плюскотливо звивався струмок. Я вже втратив лік його вигинам і поворотам, але зрештою ми вилізли на вершину пагорба, до якого прямували. Виїхавши на рівнину, ми продовжували наш шлях аж до лісу, де починався струмок. Праворуч удалині я помітив краєм ока, що в просвітах краєвиду кручі спадають униз — аж до льодової блакиті моря.

— А ми видерлися високо, — сказав Ґанелон. — Здається, що досі низина, але...

— Гай Єдинорога! — перервав його Рендом. — Ось воно що! Поглянь!

І він не помилився. Галявина перед нами рясніла валунами, з-під яких било джерело, що породжувало той потік. Місцина ця була більшою і розкішнішою, та й розташована не там, де мала б, як підказував мій внутрішній компас. І все ж подібність була більше, ніж просто збігом. Єдиноріг піднявся на скелю біля джерела, поглянув на нас, а тоді відвернувся. Певно, він милувався океаном.

Щойно ми рушили далі, гай, єдиноріг, дерева і потік набули надприродної ясності, немов усі вони випромінювали особливе сяйво, від якого мінилися барвами й ледь помітно тремтіли — на краю сприйняття. Почуття, що зринало в мені, скидалося на хвилювання перед пекельною гонитвою.

Із кожним кроком мого коня з довкілля пообіг нас щось зникало. Відношення між речами змінювалися, роз'їдаючи моє відчуття глибини, руйнувалася перспектива, перемішуючи об'єкти в полі мого зору. Здавалося, ніби все вмить показало повноту своєї поверхні, нітрохи не збільшуючи зайнятий простір: домінували кути, а відносні розміри враз видалися кумедними. Масивний, апокаліптичний кінь Рендома, що задкував та іржав, ураз нагадав мені «Ґерніку»[81]. З тривогою помітив я, що й нас самих зачепив цей феномен: Рендом, який боровся зі своїм скакуном, і Ґанелон, котрому досі вдавалося стримувати Вогнедишника, також змінилися під впливом просторової мрії кубіста.