Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Цікава думка, — замислено протягнув Рендом. — Як гадаєш, вони могли позбутися Дворкіна після того, як вирішили, що він навчив їх усьому, що знав? Це допомогло б їм зберегти унікальне становище, якби з татом щось трапилося.
— Таке мені не спадало на думку, — зізнався я.
А сам замислився, чи не могли вони накоїти щось таке, що вплинуло б на його розум? Щось, що зробило його таким, яким він був, коли я бачив його востаннє. Коли так, чи відомо їм, що він, можливо, досі живий? Чи, може, вони вважають, що він назавше відійшов у небуття?
— Так, цікава думка, — сказав я. —! Гадаю, це можливо.
Сонце дюйм за дюймом підіймалось. Їжа відновила мої сили. У сонячному сяйві ніщо не нагадувало про Tip-на Ноґт. Мої спогади про нього скидалися вже на відображення в тьмяному дзеркалі. Ґанелон дістав єдине свідчення про те місце, руку, і Рендом склав її разом з тарілками. При денному світлі три сходинки скидалися радше на груду каміння.
Рендом кивнув головою в бік дороги.
— Повертатимемося тим самим шляхом? — поцікавився він.
— Так, — сказав я, й ми осідлали коней.
Сюди ми їхали стежкою, що на півдні звивалася навколо Колвіра. Довше, але дорога не настільки вибоїста, як шлях через перевал. Поки ниє бік, я дозволяв собі потурати власним примхам.
Тож ми звернули праворуч, рухаючись один за одним. Рендом ішов попереду, а Ґанелон замикав вервечку. Дорога робила невеличкий підйом, а тоді спускалася. Холодне повітря повнилось ароматами зелені та вологої землі — вельми незвично для таких суворих місць і такої висоти. Вловивши напрямок вітру, я збагнув, що аромати линуть з далекого лісу біля підніжжя.
Ми дозволили коням рухатися звичним для них кроком схилом униз та підніматися на наступне підвищення. Коли доїхали до гребеня, кінь Рендома заіржав і став задкувати. Брат миттю вгамував гривастого. Я зиркнув у їхній бік, але не побачив нічого, що могло б налякати тварину.
Виїхавши на вершину, Рендом сповільнив рух і покликав нас:
— Погляньте, який же тепер світанок...
Я жодним чином не відреагував на його заувагу, адже краса пейзажу була очевидною — Рендом рідко впадав у сантименти через рослинність, геологію чи освітлення.
Тим часом я сам мало не потягнув на себе віжки, щойно опинився на вершині: сонце сяяло фантастичною золотою кулею. Здавалося, воно було вполовину більшим за свої звичні розміри, а його дивне забарвлення не нагадувало нічого, що я бачив раніше. Воно виробляло щось дивовижне зі смужкою океану, який відкрився за наступним поворотом, а небо і хмари було одного відтінку. Не зупиняючись, я рухався далі — на цю раптову яскравість неможливо було дивитися без болю.
— Ти маєш слушність, — крикнув я Рендому, спускаючись за ним наступним схилом. Позад мене Ґанелон захоплено вилаявся.
Коли я проблимався, то помітив, що рослинність стала густішою порівняно з тим, що пам'ятав раніше. Я пригадував лише кілька сучкуватих дерев і поодинокі плями лишайнику. А тепер тут з'явилося з дюжину набагато більших та зеленіших велетів, повсюди було повно трави, а виноградні лози пом'якшували гострі кути скель. Хоча, після мого повернення, я їздив цим шляхом лише вночі. І тепер зрозумів, що ті запахи, які я вловив раніше, линули, найпевніше, звідси.
Коли ми їхали через долину, та теж видавалася мені набагато ширшою, ніж я пам'ятав. До часу, коли перетнули її і вийшли на новий підйом, уже не сумнівався щодо цього.
— Рендоме, — покликав я, — ця місцина недавно змінювалася?
— Важко сказати, — відповів він. — Ерік не часто мене випускав. Здається, тут усе трохи позаростало.
— А мені здається, що все стало більшим та ширшим.
— Так і є. Я вже гадав, що це лишень моя уява.
Коли ми дісталися до наступного гребеня, сонце мене вже не сліпило — нас від нього ховало листя. На місцині перед нами росло ще більше дерев, аніж там, звідки ми від'їхали. Вони були височенними і стояли впритул одне до одного. Ми натягнули віжки.
— Я цього вже не пригадую, — сказав Рендом, — хоча ми і проїжджали тут уночі, але таке б точно запам'ятали. Напевно, не там повернули.
— Не дуже розумію, як це можливо. Одначе ми знаємо, де перебуваємо. Я би краще їхав уперед, аніж повертався і починав спочатку. Хоча ми все одно не повинні забувати, що коїться навколо Амбера.
— Правду кажеш.
Рендом поїхав униз, до лісу. Ми — за ним.
— Дуже дивно. Такі рослини на такій висоті, — гукнув він.
— Та й землі тут більше, ніж мені пригадується.
— Певен, ти маєш слушність.
Щойно ми заїхали під дерева, стежка повернула ліворуч. Я не бачив жодної причини у цьому відхиленні від прямого курсу. Ми просувалися далі — виверт лише додавав ілюзію відстані. За мить дорога знову повернула — тепер праворуч. Краєвид позаду видавався ще дивнішим. Дерева неначе вивищились і стали настільки густими, що око плуталося, намагаючись їх розрізнити. Коли повернули ще раз, стежка стала ширшою й побігла далеко вперед. Надто далеко, насправді. Наша крихітна долина і близько не була такою широкою.
Рендом знову притримав коня.
— Дідько, Корвіне. Це просто смішно, — сказав він. — Ти що, в якісь ігри граєшся, га?
— Не можу, навіть якби хотів, — буркнув я. — Ніколи не вмів грати з Тінями поблизу Колвіра. Вважається, що тут їх узагалі не може бути.
— Я теж так завжди вважав. Амбер відкидає Тіні, але не складається з них. Мені це все не подобається... А якщо ми повернемо назад?
— У мене таке відчуття, що не знайдемо зворотної дороги, — відповів я. — Усе це має свої причини, і хочу про них дізнатися.
— Мені здається, що це може бути якоюсь пасткою.
— Або навіть так, — погодився я.
Рендом кивнув, і ми поїхали далі, вниз цією затіненою дорогою, під деревами, що росли тепер ще величніше. Земля була рівною, а стежина — прямою. Напівсвідомо ми пустили коней мчати галопом.
Минуло хвилин п'ять, перш ніж ми знову заговорили. Рендом сказав:
— Корвіне, це не може бути Тінню.
— Чому ні?
— Я спробував вплинути на неї — і нічого не трапилось. А ти намагався?
— Ні.
— Але чому?
— Гаразд.
Скеля може виступити за найближчим деревом, ранкове сонячне світло прошиє той кущ... Хай над ним вирине клаптик чистого неба з тоненькою хмаринкою на ньому... Опісля най з'явиться гілка з грибним наростом на боці... вкрита піною калюжа... Жаба... Падають пір'їни, насіння тремтить... Вигнута гілляка... Стежинка, що перетинає нам шлях, протоптана недавно, глибока, повз місцину, де щойно мало впасти перо...
— Нічого путнього, — сказав я.
— Якщо це не Тінь, то що тоді?
— Звісно ж, щось іще.
Рендом похитав головою і знову перевірив, чи легко меч висувався з піхов. Я зробив те саме автоматично. За мить почув позад себе тихе клацання Ґанелонової зброї.
Попереду стежка почала звужуватись і дуже швидко після цього запетляла. Ми знову змушені були пришпорити коней. І дерева тиснулися все ближче до дороги, і гілки звисали набагато нижче, ніж будь-коли до того. Стежка стала шляхом. Вона стрибала, звивалася, виконала фінальний закрут, а тоді зникла.
Рендом нахилився під гілкою, тоді підняв руку і спинив коня. Ми під'їхали до нього. Наскільки я бачив, ніщо не свідчило, що стежка з'явиться перед нами знову. Озирнувшись, я так само не виявив жодних її ознак.
— Готовий вислухати ваші припущення, — сказав Рендом. — Ми не знаємо, де були чи куди їхали, облишмо також питання, де ми зараз. Пропоную начхати на допитливість. Давайте втікати звідси найшвидшим відомим нам способом.
— Через Козирі, — уточнив Ґанелон.