Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Ґанелон помітив щось ближче до центру, — сказав я.

Рендом кивнув.

— Я також це помітив, — відказав він. — Просто намагався вирішити, з якого боку краще підійти, щоби було зручніше роздивлятися. Мене не приваблює ідея блукати розбитим Лабіринтом. З іншого боку, мені цікаво, на що я наражатиму себе, якщо спробую пройти зчорнілим краєм. Як гадаєш?

— Якщо блукатимемо тут рештками Лабіринту, можемо втратити чимало часу, — мовив я на те, — коли його опір домірний тому, що ми маємо вдома. А ще нас вчили: варто зійти зі шляху, як тебе спіткає смерть. План у мене такий: з Лабіринту доведеться піти, щойно я сягну плями. З іншого боку, торкнувшись чорноти, я можу послати сигнал тривоги нашим ворогам. Тож...

— Тож ніхто з вас цього не робитиме, — втрутився Ґанелон. — Я зроблю.

А тоді, не чекаючи на відповідь, він стрибнув з розгону на чорну ділянку, пробіг аж до центру, доволі довго чекав, перш ніж підняти якусь дрібну річ, повернувся і рушив назад. Через кілька секунд уже стояв перед нами.

— То був ризикований вчинок, — мовив Рендом.

Ґанелон кивнув.

— Але ви двоє досі стояли б і сперечалися, якби я цього не зробив.

Він підняв руку й простягнув її.

— Ну і що ви про це думаєте?

Ґанелон стискав кинджал, що пронизував прямокутний заплямований шматочок картону. Я забрав знахідку в друга.

— Скидається на Козир, — мовив Рендом.

— Так.

Витягнувши карту, я розгладив зібгані краї. Чоловік, риси якого постали переді мною, здавався наполовину знайомим — і, звісно, наполовину чужим водночас. Світле, пряме волосся, дрібні, гострі риси, непомітна посмішка, тендітна статура.

Я похитав головою:

— Не знаю такого.

— Дайте-но поглянути, — Рендом забрав у мене карту й насупився.

— Ні, — мовив він через певний час. — Я також не знаю. Мені майже здається, що я мав би впізнати його, але... Ні.

Тієї миті коні знову взялися виражати невдоволення, ще й набагато гучніше. Нам треба було лишень трішки повернутися, щоби збагнути причину їхньої тривоги — адже воно вибрало саме ту мить, щоби виповзти з печери.

— Дідько, — сказав Рендом. І я з ним погодився.

Ґанелон прочистив горло, а тоді виставив поперед себе меча.

— Хто-небудь знає, що це? — спокійно запитав він.

На перший погляд та почвара видалася мені змієподібною: через рухи і довгий товстий хвіст, який радше скидався на продовження довгого в'юнкого тулуба, а не на простий придаток. Вона пересувалася на чотирьох гнучких, наче гумових ногах, які, однак, завершувалися величезними стопами з лиховісними кігтями. Вузька голова із дзьобом похитувалася врізнобіч у ритмі рухів почвари, повертаючись до нас то одним, то іншим блякло-синім оком. Величезні крила, пурпурові і шкуркуваті, тулилися з боків. Істота та не мала ні пір'я, ні волосся, але на плечах, грудях, спині і хвості її шкіру вкривала луска. Від вістря дзьоба і до кінчика хвоста її довжина перевищувала три метри. Рух тварини відлунював тихим дзенькотом, а на її горлянці я зауважив яскравий спалах.

— Найперше, що спадає мені на думку, — мовив Рендом, — це геральдичний звір, грифон. Ось тільки цей екземпляр лисий і багряний.

— Точно не наш національний птах, — додав я, витягуючи Ґрейсвандір і затримуючи його вістря на рівні голови істоти.

Почвара викинула червоний, роздвоєний язик. Здійняла на кілька дюймів крила, а тоді опустила їх. Коли її голова хиталася праворуч, хвіст повертав ліворуч, тоді ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч, занурюючи нас своїми рухами у напівгіпнотичний транс.

Здавалося, її значно більше цікавили коні, аніж ми: почвара прямувала повз нас до місця, де тремтіли і перебирали ногами наші скакуни. Коли я став у монстра на шляху, він заревів.

Його крила здіймалися й опадали, розвіваючись, наче пара невеличких вітрил, захоплена поривом вітру. Тепер він звівся на задні лапи і височів над нами. Здавалося, що він у ту мить наче вчетверо побільшав. Відтак створіння заверещало — й у вухах задзеленчав навісний, войовничий чи то вигук, чи то виклик. А тоді воно різко опустило крила і злетіло, ненадовго здійнявшись у повітря.

Коні зірвалися й побігли. Тварюка опинилася поза зоною нашої досяжності. І тільки тоді я збагнув, звідки походило подзенькування і чим же була та яскрава штука на шиї у звіра. Монстр був прив'язаний, і довжелезний ланцюг зникав у печері. Точна його довжина негайно стала для нас чимось більшим, ніж питанням загальної ерудиції.

Розмахуючи крилами, істота зашипіла, пролетіла над нами і впала. Щоби по-справжньому злетіти, почварі забракло простору для маневру. Повернувшись, я бачив, як Зірка і Вогнедишник відступали до дальнього краю овалу. Кінь Рендома Яґо кинувся в напрямку Лабіринту.

Почвара знову зіп'ялася на ноги, розвернулася, неначе хотіла напасти на Яґо, знову поглянула на нас і заклякла. Цього разу вона опинилася значно ближче — за три-чотири метри від нас — схилила набік голову, повернувшись правим оком, а тоді розкрила дзьоб і тихо закрумкала.

— А якщо напасти зараз? — запропонував Рендом.

— Ні. Зачекай. Щось не так у її поведінці.

Доки я говорив, звір нахилив голову й опустив крила. Він тричі вдарив дзьобом по землі та знову поглянув увись. Тоді склав крила за спиною. Хвіст двічі смикнувся, а відтак жваво захитався з боку на бік. Тварина розкрила дзьоб і знову закрумкала.