Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
...До палацу, світлого творіння розуму та душі. Вигляд у нього чіткіший, аніж навіть у справжнього... Оцінювати досконалість — те саме, що висловлювати судження, які не мають ціни, але я мусив дізнатися, що ховається всередині... То мав бути кінцевий пункт мого шляху. Цього разу навіть не спинився підняти тростину, коли вона впала у блискучу траву. Я знав, куди маю йти і що мушу зробити. Хоча й очевидно було: логіка, котра рухала зараз мною, зовсім не належала притямному розуму.
Швидше, сходами нагору, до заднього порталу... Знову повернувся біль у боці... Через поріг, у... У повну відсутність зір та місячного сяйва. Світло рухається без жодного напрямку, ковзає без мети і сенсу. Там, де воно зникає, панують Тіні, охоплюючи величезні частини кімнати, коридору, ніші та сходів.
Серед них, крізь них, тепер я майже біжу... Чорно-білий простір дому... Мене охоплюють підозри... Чорні плями видаються зараз дірами в цій реальності... Я боюся впасти у них... Щезнути там навіки-віків...
Повертаю... проминаю... нарешті... заходжу... Тронна зала... бушелі темряви завалюють ту уявну лінію, яку прокреслюю очима від себе до трону...
Там я помічаю рух.
Наближаюся — і щось пливе праворуч од мене.
Пливе і підіймається.
Взуті у черевики ноги з'являються в полі зору, поки я все ближче і ближче підходжу до підніжжя трону.
Ґрейсвандір ковзає мені в руку, виграючи у світловій плямі, й знову набуває оманливого блиску, видовжується і сам починає яскріти...
Я опускаю ліву ногу на найнижчу сходинку, а руку кладу на коліно. Біль у незагоєній рані набридливий, але терпимий. Чекаю на темряву і порожнечу, коли підніметься завіса вистави, на яку прирікає мене ця ніч.
І ось вона піднімається, відкриваючи долоню, руку й плече. Блискучу залізну руку, площини якої скидаються на грані діаманта, зап'ясток та лікоть — мерехтливе плетиво срібних волокон, закріплене вогнистими іскрами. Долоня — стилізована під скелет, ніби швейцарська іграшка — механічна комаха: ефективна, смертоносна і прекрасна...
Завіса піднімається вище, повністю відкриваючи чоловіка...
Бенедикт розслаблено стоїть за троном, його ліва, людська рука легко лежить на ньому. Він нахиляється вперед. Його губи ворушаться.
Він відсуває залізну руку — і я бачу, хто сидить на троні...
— Дара!
Вона повертає голову праворуч, усміхається, киває Бенедикту, її губи ворушаться. Я простягаю Ґрейсвандір уперед, поки лезо не торкається вигину між її ключицями...
Повільно, дуже повільно вона повертає голову і дивиться мені у вічі. Дара виповнюється кольором та життям. Її губи знову ворушаться, і цього разу слова долинають до моїх вух:
— Що ти таке?
— Ні! Це моє запитання. Відповідай. Негайно.
— Я Дара. Дара з Амбера. Королева Дара. Сиджу на цьому троні за правом крові й спадку. Хто ти такий?
— Корвін. Також із Амбера. Не рухайсь! Я не запитував тебе, хто ти така...
— Корвін мертвий уже багато століть. Я бачила його гробницю.
— Вона порожня.
— Не така вже й порожня. Там лежить його тіло.
— Назви мені свій родовід!
Її очі ковзають праворуч, туди, де досі стоїть тінь Бенедикта. У його новій руці з'являється меч, здається, що вони — одне ціле, але тримає він її розслаблено і спокійно. Ліва рука лягла на її долоню. Очі шукають за блиском Ґрейсвандіра мене. Їм це не вдається, і вони знову повертаються до видимої частини — Ґрейсвандіра — вони впізнають його...
— Я праправнучка Бенедикта та пекельної діви Лінтри, яку він колись кохав, а потім зарізав, — Бенедикт здригається від почутого, але Дара продовжує: — Я ніколи не знала її. Моя мати і матір моєї матері народилися там, де час спливає інакше, ніж в Амбері. По материній лінії я перша, в кому проявилися риси людини. А ти, лорде Корвіне, лишень привид з далекого минулого, тінь, хоча й небезпечна. Як ти прийшов сюди, не знаю. Але це була твоя помилка. Повертайся в могилу. Не тривож живих.
Моя рука тремтить. Ґрейсвандір відсовується не більше, ніж на пів дюйма. Але цього досить.
Ривок Бенедикта лежить за межами мого сприйняття. Його нове передпліччя рухає новою рукою, що тримає меч, який відбиває Ґрейсвандір, а живе передпліччя спрямовує живу руку, що захищає Дару і трон... Підсвідоме розуміння цього приходить до мене лише через мить після того, як я падаю, розрізаючи собою повітря, підскакую і суто рефлективно завдаю удару у відповідь... Це дуже смішно — бій двох привидів. Але умови нерівні. Він не може навіть дотягнутися до мене, тоді як Ґрейсвандір...
Але ж ні! Бенедикт перекидає меч в іншу руку, відходить від Дари і, поєднавши обидві руки, стару й нову, робить випад. Ліве зап'ястя обертається, поки він веде його вперед і вниз, щоб ми зіткнулися corps á corps[77], якби мали смертні тіла. На мить наші гарди перетинаються. Миті достатньо...
Мерехтлива, механічна рука висувається вперед — викувана з місячного світла та вогню, чорноти й плавності, кутаста, позбавлена вигинів, з ледь зігнутими пальцями і напівзнайомим сріблястим візерунком — суне до мене й хапає за горло...
Промахнувшись, пальці чіпляються за моє плече, а великий палець шукає чи то ключицю, чи то гортань, не знаю. Я б'ю лівою рукою йому прямісінько у сонячне сплетіння, а там — порожнеча...
Голос Рендома:
— Корвіне! Сонце ось-ось зійде! Ти мусиш спускатися негайно!
Я не можу навіть відповісти. За одну-дві секунди рука вирве з мене те, що вона стискає. Рука... Ґрейсвандір і ця рука, що так дивно подібна до нього... єдині дві реальності, що існують як у моєму світі, так і в місті привидів...
— Я все бачу, Корвіне! Вирвись і йди до мене. Козир...
Звільняю Ґрейсвандір із захвату, і розмахуюся ним по великій, ударній дузі...
Тільки привид міг перемогти Бенедикта або ж привида Бенедикта таким маневром. Ми стояли надто близько один до одного, щоб він міг блокувати мій меч, але його контрудар, точний контрудар міг відтяти мені руку, якби вона опинилася перед ним...
Але цього не трапилось, я завершую удар і, вклавши всю силу правиці, рубаю по тому місцю, де смертельний прилад з місячного сяйва та вогню, чорноти й гладкості, поєднується з ним.
Жахливо стискаючи моє плече, рука від'єднується від Бенедикта і застигає... Ми обидва падаємо.
— Підводься! Єдинорогом заклинаю, Корвіне, підводься! Сонце сходить! Місто навколо тебе розпадеться на шмаття.
Підлога під ногами хитається, стає напівпрозорою. Я бачу світлі простори води. Підводжуся на ноги, ледь уникнувши привида, котрий намагався забрати втрачену руку. Вона висить на мені, наче дохлий паразит. Бік знову пронизує біль...
Видиво океану не зникає. Раптом я стаю важким і просочуюся крізь підлогу. Світ знову наливається кольорами, бринить розбурханими стрічками рожевого. Підлога, що зі зневагою відкидає Корвіна, розчахнулась, і глибини, ладні вбити Корвіна, простягаються внизу.
Я падаю...
— Сюди, Корвіне! Ну ж бо!
Рендом стоїть на вершині й тягнеться до мене. Я простягаю руку...
11
...і полум'я лика чигає на них..
Ми з Рендомом розчепились і встали, але я миттю сів на найнижчу сходинку. Від'єднав залізну руку від свого плеча — крові не було, а от синці ще з'являться — і кинув її на землю. Сяйво світанку ніяк не тьмарило витонченості й загрозливості мого трофею.
Ґанелон з Рендомом стояли біля мене.
— З тобою все гаразд, Корвіне?
— Так. Просто дайте мені перевести подих.
— Я прихопив їжу, — сказав Рендом. — Ми могли б поснідати ось тутечки.
— Слушна думка.
Поки Рендом розпаковував провізію, Ґанелон торкнув руку носаком свого черевика.
— Що це в біса таке? — запитав він.
Я похитав головою.
— Це я відтяв у привида Бенедикта, — пояснив Рендому. — З незрозумілих причин рука вчепилася в мене.
77
Тіло-до-тіла (фр.). Фехтувальний термін, що означає ситуацію, коли учасники бою втрачають дистанцію, опинившись надто близько один до одного.