Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити».
Ще один активіст оповідає про те, як він міг, цілком свідомо йдучи за Сталіним, перекладати вину за «ексцеси» на особливо поганих комуністів, але «підозра, що страхіття не були випадкові, а заплановані та санкціоновані найвищою владою, все глибше западала мені в душу. Цієї ночі вони стали безперечним фактом, що залишило мене, на якийсь час, без будь-яких надій. Сором від цього мені було легше терпіти доти, доки я міг обвинувачувати окремих осіб».
Але навіть кращі з комуністів, як, наприклад, той, спогади якого цитовано вище, призвичаїлися до всього того. «Я вже призвичаївся до цієї атмосфери терору; я внутрішньо опирався реальностям, які ще вчора паралізували мене», — писав він про себе пізніше.
Таким людям або вдавалося приглушити своє сумління, або вони також потрапляли до таборів. Як і передбачав Бухарін, це призвело до «дегуманізації» партії, для членів якої «терор віднині був нормальним засобом управління, а покора будь-якому наказові згори — найвищою доблестю».
Ленінська позиція щодо попереднього голоду 1891–1892 рр. на Волзі, де він тоді жив, може слугувати показником загальнопартійного ставлення до індивідуальної або масової смерті та страждання, якщо їх розглядати в рамках революційних гасел. У той час, як усі класи, включаючи ліберальну інтелігенцію, кинулися організовувати допомогу, Ленін відмовився взяти в цьому участь на тій підставі, що голод зрадикалізує маси, зауваживши при цьому: «З психологічного погляду ці базікання про годування жертв голоду є нічим іншим, як виразом сахарино-солодкуватої сентиментальності, такої характерної для нашої інтелігенції».
У той час, коли бригади головорізів та ідеалістів обходили хати та двори селян у пошуках зерна в останній половині 1932 р., селяни намагалися зберегти або знайти щось їстівне. Практика приховування зерна в соломі у результаті недоброякісного обмолоту, що застосовувалася у деяких колгоспах, зазнала публічної критики. Це був щирий, хоча й не дуже ефективний засіб. Але застосовувався він лише там, де колгоспне керівництво принаймні виявляло співчуття до своїх сільчан. Один селянин описує кілька інших способів, з допомогою яких можна було приховати невелику кількість зерна — в пляшках, залитих смолою і схованих, наприклад, у криницях чи ставках.
Якщо селянин доставляв своє власне зерно на місцевий націоналізований млин, його забирала собі держава. Тому місцеві майстри виготовляли невеличкі «ручні млини». Коли їх знаходили, заарештовували обох — і майстра, і його замовника. Називаючи їх «домашніми жорнами», українська партійна преса ремствувала, що в деяких селах їх знаходили сотнями. «Вісті» від 11 січня 1933 р. повідомляли про те, що в одному районі протягом місяця їх було вилучено 755 штук.
За допомогою таких знарядь чи й без них селяни виготовляли дивовижний «хліб», що складався із висівок проса чи гречки, замішаних на воді, куди добавляли трохи соняшникової олії та жита, щоб тримався. Радянський письменник описує сцену, коли селянин обскрібав барильце, в якому раніше тримали сало, і цю стружку кип'ятив у воді, щоб видобути з неї залишки жиру, який міг бути в дереві. У результаті родина мала «найкращу» в пам'яті її членів їжу.
Інший романіст розповідає про те, як зникли «бабки» (гра з кістками тварин, якою бавилися діти з давніх-давен), оскільки усі старі кістки селяни «випарювали в казанах, розмелювали та з'їдали».
Ще один розповідає про село (не в Україні), де «худоба поздихала за браком корму, люди їли “хліб”, зроблений з кропиви, “оладки”, зроблені з одного виду бур'яну, “кашу” — з іншого», їли кінський гній, зокрема через те, що він часто містив у собі цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу живність, яка ще залишилася. Тоді перейшли на собак, а пізніше — на котів, «їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили їх. Але з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м'ясний холодець».
В одному селі видобували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Партійний функціонер при цьому заявив членам сільради: «Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати».
Уже наприкінці листопада 1932 р. в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Дід Леоніда Плюща бачив в одному селі гору трупів, про які його керівник сказав йому, що «то була демонстрація куркулів».