Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Треба розслідувати справи не лише тих, хто чинив злочин проти колгоспників та радянської влади, але також проти тих, хто керував їхніми діями…
Якщо все, що я описав, заслуговує на увагу ЦК, прошу вислати до Вешенської округи справжніх комуністів, яким достане мужності виявити, незалежно від рангу причетної особи, всіх відповідальних за той смертельний удар, що його зазнало колгоспне господарство округи; які належним чином проведуть розслідування і виявлять не лише усіх тих, хто застосовував огидні “методи” тортур, побиття та приниження проти колгоспників, але також і тих, хто спонукав їх до цього» (лист цей уперше було надруковано в газеті «Правда» від 10 березня 1963 р.).
Сталін відповів Шолохову, що його слова дають «дещо однобічне уявлення», але разом з тим виявляють слабкі місця, а то й «зловживання у нашій партійно-радянській роботі і показують, як наші працівники, в бажанні приборкати ворога, часом мимоволі б'ють друзів і вдаються до садизму. Але це не значить, що я погоджуюся з Вами в кожному пункті… Ви бачите лише один бік, хоча Ви бачите його досить добре. Але це тільки один бік справи… А інший бік каже нам, що високошановні хлібороби вашої округи (і не однієї тільки вашої) провадять “італійський страйк” (саботажі) і не проти того, щоб залишити робітників і Червону армію без хліба. Те, що саботаж був мирний і зовнішньо нешкідливий (без кровопролиття), не міняє того факту, що високоповажні хлібороби вели те, що фактично було “мирною” війною проти радянської влади. Війною голоду, шановний товаришу Шолохов…
Це, звичайно, аж ніяк не виправдовує ексцеси, які, як Ви запевняєте мене, вчинили наші працівники… і винних у цих ексцесах треба буде відповідно покарати. Разом з тим цілком ясно, що високошановні хлібороби не такі вже безвинні, якими вони, можливо, виглядають здалека».
* * *Один із активістів пригадує: «Я чув, як діти… душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, — він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.
“Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м'яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою, І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось, зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади”.
Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь… І я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п'ятирічки».
І далі він додає: «Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено — брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, всіх, хто був перепоною на шляху. І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед “інтелігентською слабкістю” і “дурним лібералізмом”, якістю людей, які “не могли відрізнити дерев від лісу”.
Так міркував я і всі подібні до мене, навіть коли… бачив на власні очі, що означала “суцільна колективізація” — як знаходили “куркулів” і як “розкуркулювали”, як безжалісно роздягали селян узимку 1932–1933 років. Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили там, у результаті житиметься краще; що їхні горе та страждання були наслідком їхнього власного неуцтва або підступів класового ворога; що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли орати.
Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи — трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих повстяних черевиках; трупи в селянських хатинах, на талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова… Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелет або болісно опухлі, вийти в поле, щоб “виконати більшовицький посівний план ударними темпами”.