Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Найважливішим і найжахливішим у трагедії голоду було те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявив: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував урожай 1931 року». Його весь забрали, навіть насіннєве, залишивши селянам голодну смерть.

Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. Траплялися випадки людоїдства, матері вбивали і їли своїх дітей.

А законом від 7 серпня 1932 р. заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків обвинувачений «карається не нижче п'ятьох років ув'язнення в далеких таборах з конфіскацією майна обвинуваченого і вище, аж до найвищої міри покарання (розстрілу)».

Люди вмирали всю зиму 1933 року, а весною почався справжній голод. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й умираючих, звозили і складали у спільні ями і закопували.

«Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні». «…Імена їх, ти, Господи, знаєш…», — пише Ю. Семенко.

«Українське Слово», число З, 16–23 січня 2003 р.