Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Місцеві провідники партійно-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: «Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду. Інакше нікому буде доставити додому врожай. Якщо твої почуття перемагають розум, лише скажи собі: єдиний спосіб покінчити з голодом — це забезпечити новий урожай». Результатом кожного разу було (як писала одна жінка своєму чоловікові до війська) те, що «майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів».
Сільські вчителі щомісячно одержували 18 кг муки, 2 кг крупи та 1 кг жиру. На них розраховували як на активістів у позашкільний час, отож їхні учні, яких вони навчали вдень у школі, бачили, як вони вривалися у їхні оселі вночі з іншими учасниками банди.
На ранніх стадіях голоду в більших селах, де такі речі можна було ліпше приховати, партійні бонзи за допомогою продуктових подачок забезпечували себе й жіночою ласкою. На районному рівні можливості були просто необмежені. Наведемо тут опис їдальні для партійних керівників у с. Погребище: «Вдень і вночі її охороняла міліція, тримаючи селян та їхніх дітей на віддалі від ресторану… В їдальні за дуже низькими цінами районним бонзам подавали білий хліб, м'ясо, птицю, консервовані фрукти, делікатеси, вина та солодощі. Водночас працівникам їдальні видавали так звані мікоянські пайки, куди входило двадцять різних видів харчових продуктів. А навколо цих оазисів лютували голод і смерть». Що ж до міст, то тут можна згадати історію двох місцевих партійних секретарів і всіх провідних діячів Запоріжжя, які влаштували розкішну оргію, про яку стало відомо пізніше, коли усіх заарештували в роки єжовського терору і їхні злочини додали до обвинувачення.
* * *Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: «Геть звідси, старий… Йди собі в поле і там здихай!»
Жінку, вагітну на восьмому місяці, з с. Харсин Полтавської області, яку піймали, коли вона рвала недозрілу пшеницю, побили дошкою, після чого вона невдовзі померла. В с. Нільське (тієї самої області) Настю Сліпенко, матір малих дітей, чоловіка якої перед тим заарештували, застрілив озброєний охоронник уночі, коли вона копала картоплю. Після цього троє її дітей померли від голоду. В іншому селі цієї ж області сина «розкуркуленого» селянина, який збирав колосся пшениці на колгоспному полі, побив до смерті сторож-«активіст».
У с. Мала Бережанка Київської області голова сільради стріляв у сімох селян, коли вони збирали в полі колосся, троє з них — діти чотирнадцяти і п'ятнадцяти років (два хлопчики та дівчинка). Його, одначе, заарештували та присудили до п'яти років ув'язнення.
Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забрали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий пошук, припускаючи приховування якоїсь їжі. Один активіст, обшукавши дім селянина, який не мав на собі ознак голодування, врешті знайшов невеликий мішечок борошна, змішаного з деревною корою та листям, і одразу висипав його у сільський ставок.
Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту; про дітей та старих людей, які лежали в спільних могилах ще живі протягом кількох днів. Один голова сільради (с. Германівка Київської області), побачивши тіло селянина-одноосібника поруч з іншими трупами в масовій могилі, наказав викинути його звідти. Воно лежало непоховане протягом тижня, аж поки він не дозволив поховати його.
Про повсюдне поширення методів терору та принижень писав Михайло Шолохов у листі до Сталіна від 16 квітня 1933 р. Письменник акцентував увагу, звичайно, на тих брутальних ексцесах, що відбувалися на Донській землі:
«Можна навести незліченну кількість таких прикладів. Йдеться не про окремі випадки ексцесів, а про легалізовані “методи” проведення хлібозаготівель в окружному масштабі. Я чув про ці випадки від членів партії або від самих колгоспників, які приходили до мене з проханням “розповісти про це в газетах” після того як проти них застосували всі ці “методи”.