Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували. За царя, коли траплявся значно менший голод, влада докладала усіх зусиль для надання допомоги. Радянський романіст, звертаючись до подій 1932–1933 рр., пише з цього приводу: «Старі люди згадували, яким був голод за царя Миколи. Їм тоді допомагали, їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню (“Христа ради”). Власті організовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви. А тут, за влади робітників і селян, ані зернини їм не давали».
Бо не все зерно експортували, посилали в міста чи до війська. В місцевих зерносховищах зберігалися «державні резерви», призначені на випадок крайньої потреби, наприклад, війни. Однак для партійного керівництва голод сам по собі не був достатньою причиною, щоб їх використати. Наприклад, про склади в Полтавській області говорили, що вони «майже ломилися» від зерна.
Часто заводи, на яких переробляли на масло молоко від селянських корів, розміщувалися недалеко від тих сіл, що його постачали. Туди могли потрапити лише офіційні особи. В одному звіті директор такого заводу оповідає, як масло розрізають на плитки і запаковують у папір з написом по-англійськи: «US SR, BUTTER FOR EXPORT» (СРСР, масло на експорт).
Те, що харчові продукти на місцях були, але в них просто відмовляли людям, які вмирали від голоду, здавалося зовсім уже диким і нестерпним і розглядалося як провокація.
У справедливості цього можна було легко пересвідчитися, тому що зерно часто навалювали купами просто неба й залишали гнити. Великі гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області, й хоча воно починало псуватися, все одно було під пильною охороною сторожі ОДПУ. Американський кореспондент, який у цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагона він «бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких ішов дим від внутрішнього згоряння» (див.: «Социалистический вестник». 1933. № 13. С. 15).
Картоплю теж насипали великими буртами, начебто навмисне, щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі, зваленої в купи у полі, поблизу Люботина, оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися, її «передали» з картопляного тресту під юрисдикцію спирто-горілчаного тресту, але й надалі залишили в полі, аж поки її не можна було вже використати навіть як сировину для переробки на спирт.
Такі речі, природно, пояснювали в офіційних звітах тим, що урожай «саботують» не тільки в степу, але й на зернових елеваторах та в сховищах. Одного бухгалтера на зерновому елеваторі засудили до розстрілу за те, що він сплатив робітникам борошном. Пізніше його звільнили, коли він сам уже вмирав з голоду — і помер того ж таки дня.
Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Але в селі Пустоварівка селяни вбили секретаря місцевого парткому і захопили картоплю. Після цього близько 100 селян розстріляли. У Хмелеві учасниці «жіночого бунту» пішли штурмом на зерносховище, пізніше трьох із них засудили. Як зазначав очевидець цих подій, «це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили».
Мали місце також й інші прояви відчаю. У деяких місцевостях селяни підпалювали хліб. Але в порівнянні з подіями 1930 р. подібні випадки були завжди стихійні, не скоординовані, частково через фізичну слабкість. Більше того, ОДПУ тим часом спромоглося розбудувати мережу «сексотів» — «таємних співробітників» — у більших селах, діючи засобами шантажу та погрозами, в чому воно досягло неабиякої майстерності.
Проте бунти траплялися навіть у розпал голоду 1933 р. Наприкінці квітня селяни с. Нововознесенське Миколаївської області напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ. В с. Сагайдаки Полтавської області у травні 1933 р. голодні сільчани пограбували зерновий склад, але деякі, не маючи вже достатньо сил, щоб донести зерно додому, повмирали на зворотному шляху, а решту заарештували наступного дня. Багатьох постріляли, інших засудили на 5—10 років. Навесні 1933 р. селяни з кількох навколишніх сіл напали на зерносховище на станції Гоголеве (Полтавської області), набивши свої мішки кукурудзою, яка трапилася в сховищі. Одначе лише трьох пізніше заарештували.