Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
— Так, розумію: «Я не винний, вуйна винна». Нічого, слово честі, щиро говорю, непоганий хід конем. Незручно трохи, що й фірма, і пан Кость Філіпчук — це та сама особа. Коби та фірма хоч ще одного спільника мала…
Філіпчук напустив на Бронка довгий, вдумливий погляд.
— Маю це розуміти… як натяк з твого боку, Бронку Завадко?
— Ні, розумійте без алегорій.
Філіпчук примкнув очі. Не хотів, щоб тамтой лайдак добачив в його очах біль від розчарування. Кость Філіпчук давно вже був примушений визнати перед собою, що єдиним дійсним рятунком для друкарні була б спілка з Завадками.
Це приниження власної і фірменної гідності, це ідейний відворот, це плювок, коли вже на щирість пішло, колишньому своєму «я», але це єдиний розумний вихід в ситуації, в яку застрягла фірма.
Та ба — той молодий лотр[137] не хоче спілки з ним. Він жадає його погуби.
— Ти що, дістав партійне доручення знищити мене?
— Тепер я вас запитаю, пане шефе, це ви що — натяк на націоналізацію? Передчасний…
— Ти ще пожалкуєш, Бронку.
— Щось мені не віриться…
— А я тобі кажу, що пожалкуєш…
— Я знаю, що ви цього хотіли б, але, може, краще для вас було б не хотіти.
— А то чому?
— Тому, що шкода хотіти, пане шефе. Але ми поговорили собі з вами, а тепер скажіть, чого мене звали: маєте яку справу до мене?
Вже хотів сказати, що «так», треба їм поговорити з собою, але в останній хвилині роздумав і сказав несподівано для себе не те, що замірявся:
— Підеш по раз третій до мого тестя за грішми, але на одній нозі.
«Старий вижив з розуму», — подумав Бронко без злоби, але й без співчуття.
Ніхто з сестер не здивувався, коли минулої осені Неля сповістила, що збирається до матері Івашкова десь аж на Гуцульщину, до гірського сільця, куди і поїзд не доходить.
Крім того, кожна з дівчат була зайнята своїми особистими справами, а всі вони разом звикли вже дивитись на Нелю як на людину, від якої можна всього чекати.
Романик чомусь не дуже вірив, що ідея провідати матір походить від самого Івашкова. Нелю така безпідставна підозра образила. Все ще не переконаний, він хотів ткнути Нелі гроші на дорогу, але вона з обуренням, що здавалося нелогічним, відкинула папірці від себе.
Романик засунув руки в кишені і зі спокійним нахабством розглядав Нелю.
— Яка ви смішна, — сказав нарешті, — це не з моєї кишені. Гроші дає вам Комітет допомоги політичним в'язням. Якщо Маркіян дійсно хоче, щоб ви провідали його маму, то витрата ця лягає на комітет. Це робиться не для вашої приємності, а тому, що цього бажає політв'язень. Чому не хочете цього зрозуміти?
Розуміла прекрасно, але почувала інакше. Неля соромилась, та і не хотіла признатись, що Маркіян Івашків поволі стає її особистою справою. Ця поїздка розкрила перед Нелею новий життєвий сенс, якого вона досі не помічала.
Перш за все дивувалася сама собі, як могла до цього часу жити в такій карикатурній духовній несамостійності. Навіть не в залежності, а саме не в самостійності.
Хто б повірив, що вона, маючи двадцять років, оце вперше самостійно купує квиток в залізничній касі, вперше без проводиря збирається в дорогу у незнайомий край, вперше зупиняється на станції, де ніхто не чекає її, і ще щось для неї вперше: перший раз несе сама собі валізку і ніхто не повчає її, щоб надто не висуватися з вікна, щоб сиділа лицем у протилежний бік по ходу поїзда, щоб не виходила з поїзда раніше, ніж він зупиниться.
Ліворуч від місця, де Неля зійшла з поїзда, в долині, оточеній лісом, наче у велетенській мисці, лежало село. Нелі треба було повернути праворуч, але в цьому напрямку нічого не було видно, крім горба, посмугованого чорно-зеленими пасами людських нивок, які своїми кривими лініями нагадували дитячі малюнки.
Неля вирішила триматися битої дороги, хоч з розмов людей, що їхали з нею, зміркувала, що тут десь, за горбом, біля шлагбаума повинна бути якась поперечна, яка перетинала дорогу і вела просто на Заріччя. Дорога, яка досі вела стернями, за горбом звернула круто на захід, у ліс. Точніше, ліс щільною стіною притулявся лише з одного боку дороги, а з другого, ліворуч, відкривалась галявина.
Краєвид був такий приємний, такий лагідний для ока, що Неля сповільнила ходу.
Так давно не дихала лісовим повітрям.
Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі. Земля під кронами дерев, що вгорі спліталися між собою, була акуратно, немов навмисно, вистелена вируділою глицею, і все це справляло враження якоїсь трохи бутафорної нарочитості. Праворуч, по той бік дороги, панував зовсім інший світ, здавалося, що ця завширшки у п'ять метрів смуга, сторована ногами і колесами, стала кордоном, який проліг між двома рослинними світами, не даючи їм злитись. Тут росла огнищами висока, буйна, висохла вже трава, яка свідчила про надзвичайну родючість грунту.
137
Розбишака (пол.).