Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Росли тут якісь не знані Нелі рослини, подібні своїм квіттям до пухнастих головок кульбаби: стрункі, на високих стебельцях, квітучі, панували тут над усім. Вдалині самітно маячили поодинокі дерева, переважно граби, що чітко вирізьблювалися на тлі дуже блідого неба своїми буйними кронами, які розросталися більше вшир, ніж у висоту, либонь, від того, що дерево звідусіль мало вільний доступ сонячного світла. Якийсь птах ширяв по вершках і видавав з себе сварливий напасницький звук.
Неля звела голову вгору. Птах був великий, темний, з зеленуватим полиском на крилах.
Нелі зробилося якось моторошно в цьому безлюдді. Прискорила крок. Обминувши краєм ліс, побачила село над річкою і щойно тепер переконалася, скільки зробила зайвої дороги. Треба було тільки повернути у ліс, і через кільканадцять кроків була б перетяла стежку якраз навпроти села. Аж не вірила, що село над потоком і є Заріччя, яке шукала. З цього місця, де тепер опинилася, до села було досить далеко.
Стояла посеред поля і безпорадно розглядалася, чи не надійде хто, в кого могла б розпитати дорогу.
Побоювалася, що, заки хто з'явиться на цьому безлюдді, короткий осінній день зникне перед очима. Не було навколо й живої душі, якщо не врахувати гайвороння і хатини, приліпленої до групи дерев ген під лісом, ніби опеньок до пня. Дорога в напрямі хатини була досить неприступна. У мулистому грунті видніли на півметра завглибшки вибоїни від коліс, просочені водою. Високим берегом поміж обсохлим іванком-прорізником і тугими батогами бузькового вогню бігла вузька, на одного чоловіка, стежка. Але іншого вибору не було. Тією стежкою, долаючи осипи і набираючи в черевики піску, зайшла Неля аж під ворота хатини під лісом.
Чомусь сподівалася, що обсяде її зграя напіводягнених, брудних, з бубнявими животиками дітей, і була приємно вражена, коли до воріт (були зачинені на закрутку) вийшла середніх років низька жінка. Була така тоненька і вузькоплеча, що, не дивлячись на обличчя, можна було прийняти її за підлітка.
— Як мені дістатись до Заріччя?
— До Заріччя?! — наче вухам своїм не повірила жінка. Вона мовчки дивилась на Нелю великими, у темних заглибинах, скорбними очима (так зрозуміла цей погляд Неля), немовби хотіла зрадити їй якусь таємницю чи застерегти від якогось тільки їй відомого нещастя.
Жінка беззвучно поворушила губами. Тоді Неля спитала:
— Чи не знаєте, де живе там Івашків, той, що має сина Маркіяна?
Обличчя жінки відразу заясніло, проте голос, яким запросила Нелю до хати, був стриманий. В хаті (ворота знову на закрутку) засипала Нелю змовницьким, низьким шепотом: чи ба не зустріла кого Неля по дорозі? Ба чи не питала часом кого дороги? Ба чи не зрадилась перед ким-небудь, що до Івашкових їй потрібно? Поліціянти з постерунку, любко, мають на оці їхню хату. Тепер, коли ніг не витягнеш з болота, їм задалеко аж сюди ходити. Проте вони, не бійся, надсилають сюди тих псів побережників та гайових.
Неля, ледь притомна від несподіванки, на всі запитання матері Івашкова відповідала: ні, ні, ні.
Маркіянова мати заспокоїлася і наче втонула сама в себе. З-під споловілої хустини визирало коротке, темне, як у сина, до вух втяте волосся, була боса. Малі ноги були порепані, як у пастушки.
А втім, усі враження, що безпосередньо не стосувалися нічної розмови з матір'ю Маркіяна і його щоденника, були поверхові. Неля, наприклад, схопила оком обчімхані смереки біля воріт, але не могла у своїй уяві, коли вже сиділа у вагоні, відтворити обличчя Маркіянового батька.
Яке воно було? Молоде ще чи покарбоване зморшками? Проте з самим батьком познайомилась Неля досить грунтовно. Він, як і Маркіян зі своїм щоденничком, увійшов у Нелину свідомість насамперед за посередництвом лапідарних, важких слів матері.
Слова ці не зв'язували, тільки утверджували: батько, чи то пак старий, був такий і такий. Та він іншим і не міг бути. Як же людина може бути іншою від себе самої?
Маркіян знову ж був таким і таким, тобто повною протилежністю батька, але й він не міг бути іншим від того, яким був. Це була примітивна філософія, яка не заглиблювалася у причини явищ, а стверджувала самі наслідки і погоджувалася з ними, як з чимсь готовим, чого вже змінити не в силі.