Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Невгамовний Юлько Скиба, коректорина нещасний, не порадившись з відповідальним редактором (відразу й видніше, що шмаркач не служив при війську й поняття не має, що таке субординація), не спитавши його думки, хоч би про людське око, сам відніс рукописи у друкарню Філіпчука.
А воно, може, й добре так, бо, по-перше, як-не-як Бронко там працює, а по-друге, і Кость уже не такий бутний та фудульний, що колись.
І справді, відколи Філіпчукові стало відомо, що у Нашому планується газета українською мовою (але не українська, — підкреслював Кость) і що обидва Завадки мають безпосереднє відношення до неї, він явно, без усякого дипломатичного переходу, змінив свою тактику відносно Бронка.
Першим конкретним доказом цього було звільнення Рудого з роботи. Дістав двотижневе попередження і відійшов без помруку[136] протесту, з підібганим під себе хвостом, наче копнутий собака.
— Завадко (звертанням на прізвище шеф, очевидно, хотів підкреслити своє ставлення до Бронка як дорослого чоловіка), я це зробив винятково задля тебе, і ти, прошу я вас, повинен оцінити це…
— А я що? Недооцінюю хіба? Лише те… але це, може, вам і не перешкоджає… що не вірю вам анітілечки, що… чорне за нігтем… А поза тим, що мені? Можу бути, як і колись, вашою правою рукою, я не проти…
Грубить йому шмаркач, і найкращою відповіддю був би заушник, аби йому аж свічки в очах стали, коли б для цього, крім сили, на якій ще не збуває Костеві Філіпчукові, не потрібно було б ще й здорових нервів. А нерви у Бронкового шефа стали слабенькі. А може, той лайдак навмисно провокує його, щоб шеф зірвався (від такого босяцюри можна всього чекати), і, власне, тому, йому навмисне, Кость ще раз запанує над собою. Хоч таке самопанування теж чимало здоров'я коштує.
Ось на що зуживається в наш час цінна енергія ініціативної, без фальшивої скромності, скажемо, небуденної на нашім галицькім смітті людини!
— Я не знаю, що тобі на це й казати, Бронику. Ти нагадуєш мені — ану, на, приклади свою руку мені на серце, як воно товчеться, товкли би тобою чорти в пеклі… не хочеш, не треба, — нагадуєш мені, прошу я вас, знаєш кого? Погану жінку. Відьму, прошу вас. Чоловікові раз в житті повсковзнулася нога, а та відьма, прошу я тебе, буде йому ціле життя випікати очі тим одним грішком. Слухай, коли так розібратись по-справедливому, то хто ти? Шмаркач проти мене — так чи ні?
— Допустимо!
— Та не допустимо, тут нема що допускати, бо це ж факт! Факт, прошу я вас! То для тебе, шмаркача, прошу я вас, не досить того, що старший від тебе чоловік, на добавок твій шеф, який дає тобі хліб…
— А я йому свою працю…
— Бронику, ти заткаєшся чи ні? Дає тобі хліб і працю, признається, що зле зробив… тобто… не те, що зле, а необдумано поступив, коли у свій час замінив тебе Рудим, — то тобі ще мало цього?
— Пане шефе, мене дуже зворушує ваш батьківський тон, але, проте, не люблю, як ви маєте мене за хлопчика. Ви Рудого звільнили не задля мене, але тому, що він вам не потрібний став. Знаєте, мавр своє зробив, мавр може відійти.
— А все ж таки який ти неможливий, Завадко. Щоб людині у вічі говорити такі неприємні речі, то, пробач, треба добрим хамидлом бути.
— В кого вчився, пане шефе!
— Я знаю, Бронику, ти хочеш, щоб я тобі дав позавуш, але я не дам. Навмисне не дам.
— Дарма, пане шефе. Ви ж колись навчали мене.
— Нічого я тебе не вчив.
— Нє, я хотів сказати, що ви колись…
— Мовчи!
— Можу.
— Гавкаєш, прошу я вас, хоч прекрасно знаєш, що значить тепер звільнити безпідставно робітника з роботи. Понаплоджувалося тепер тих опікунів працюючого люду… ти добре знаєш, що я ризикував, прошу я вас, коли звільняв Рудого.
— Пане шефе, говоримо сам на сам, — кому ви пускаєте блахмана у вічі? Чим ви ризикували, чим?
— А доброю маркою фірми? То мені треба, щоб там який-небудь ваш лівий писака обмалював мене в газеті, що я експлуатую бідного трудового, ссу кров з нього, як цитрину. Та що я буду говорити, ти, прошу я вас, краще за мене знаєш…
— Пане шефе, а ви що? Ви хіба числитесь з тим, що про вас писатимуть ліві писаки? Раніше я не помічав цього за вами…
— Ага, не помічав, а тепер впіймав, що? Філіпчук, прошу я вас, філяр здорової національної думки…
— Націоналістичної, може?
— То все одно, прошу я вас. Став оглядатись, став прислухатись, що про нього комуністи говорять, так? Такого би ти хотів, що? Отже, я тобі скажу: шкода, що хочеш. Так не є, і ніколи, запам'ятай собі, цього не буде. Якщо і роблю деякі поступки, то тільки заради доброго реноме фірми. Тільки заради фірми… тільки добро підприємства може склонити мене трохи в той чи інший бік, але сам Кость Філіпчук, як такий, ні на півсантиметра не змінив своїх позицій. Ні на півсантиметра… Запам'ятай собі це й передай таким, як ти сам!
136
Без буркоту, незадоволення (пол.).