Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.

— Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.

Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить непрохідне сіре полотнище, яке не дає їм порозумітися до кінця.

— Ви маєте ще щось сказати мені, Завадко?

— Хотів щось запитати.

— Слухаю вас…

(«Мене треба слухати уважно. Чого ж ви, товаришу, обернулися боком до мене?»)

— Ви не дивуйтеся, товаришу Зелений.

Тонкі губи заломлюються іронічно:

— Я нічому не дивуюся, молодий чоловіче. Отже?

— А все ж таки організація переправляє когось через Збруч?.. Маю на думці, в крайніх, необхідних випадках.

Голос мемравий, як у змоклого кошеняти, — але що порадиш?

— Вам теж, Завадко, романтики захотілося?

З нього не сміються. Йому співчувають. Жаліють, як дурника.

— То не романтика, товаришу Зелений, — Бронко збирається з усіма силами, щоб викликати в нього бодай наостатку позитивне враження від своєї особи, — а велика… життєва… конечність.

І знову, як бувало, здається молодому Завадці, що тільки відсутність вищої освіти в нього є причиною, що йому важко звичайними словами передати полум'я своїх думок і почуттів.

— Аж конечність? Мус?[133] — з батьківською поблажливістю питає товариш з ЦК, на що Бронко відповідає з суворою серйозністю:

— Мус, товаришу представник ЦК.

— Тоді — слухаю вас.

Він сідає, закурює, знову забувши почастувати Бронка.

Бронко говорить монотонно, з деякою сором'язливістю саме тому, що доводиться називати високі матерії власними іменами, а в поточній розмові, не з трибуни, це звучить неприродно.

— Повірте, товаришу Зелений, що довше не можна без правдивого пізнання тамтої нової дійсності! Ота залізна завіса, що нею припікають нам очі вороги, — це одна рана, одна невимовна мука для мене і тисяч таких, як я.

Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисячі нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра[134] Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра. Без пізнання об'єктивної дійсності за Збручем важко уявити собі дальнішу діяльність організації. Без цього самопереконання, без цієї очної явки з дійсністю йому й сотням таких пропагандистів, як він, буде морально важко доносити священний вогонь у широкі маси. Чи розуміє його як слід товариш Зелений? Не йдеться про сонце без плям. Йдеться про правду. Яка б та правда не виявилася при очній явці, він, Бронко Завадка, і його співтовариші і співровесники однаково не відступлять з півдороги. Всі вони разом і кожен зокрема мають у запасі аргументи, які нікому не дадуть збити їх з правдивої путі: мета — ясна, ідея — прекрасна.