Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Сталося. А власне, нічого й не сталося. Ні, сталося. Збулося в мріях. Бронко вражений дивним спокоєм у собі. Чому це так? Колись йому здавалося, що з приводу такої новини ходив би ногами догори, а тепер лише ревно, до безсилля збентежений.
Проте вистачило йому вийти в ніч на повітря, як настрій у нього відразу і різко перемінився. Оповило його цілого солодке передчуття волі й простору. Воля і простір!
Не вадив його сприйманню легендарної України над Дніпром той факт, що навкруги тулилися хата до хати, паркан до паркана, вікно до вікна, а всередині забудувань ліжко до ліжка, кухня до дверей, двері до вікон. Адже за цим згустком будинків і людей ідуть дороги. Дороги ті перетинають поля, луги, ліси, знову села й знову міста, аж за річкою Збруч поєднуються з степами України та берегами Дніпра.
Радянська Україна була для Бронка, як і для тисяч йому подібних, обітованою землею за тридев'ять земель, безмежно рідною і неуявною водночас. Добре знана з дитинства історичність змішувалася з невідомою сучасністю.
Мине кілька місяців, і він, Бронко, син старого Йосифа Завадки, уродженець міста Нашого на Покутті, галицької провінції, маршируватиме по обітованій землі, як оце тепер по нашівському тротуару. І то не буде ані сон, ані міф, ані фата моргана, а реальна дійсність.
Степовий вітер битиме йому в обличчя, куйовдитиме волосся, зустрічні люди посміхатимуться йому дружньо й киватимуть привітно головами, а він, упоєний щастям, напівпритомний від великої, нелюдської радості, йтиме перед себе з сонцем у серці, вдихаючи аромати легендарної, намріяної Тарасової землі.
Раптом наче хтось пацнув його чимсь мокрим по потилиці: схаменися, хлопче!
Таж там хмародери й важка індустрія, а ти маршируєш галицьким Поділлям, що тобі роками втовкмачував в голову Борис Каминецький… Ех ти, маломістечковий обивателю!
І треба такого збігу обставин, щоб якраз у цей момент зайшов йому дорогу Каминецький.
— Бачився?
— Ага.
Бронко вперше за все їхнє знайомство не був радий зустрічі з Борисом. Побоювався, що Борис стане його розпитувати. Дотепер у цьому відношенні не мав секретів перед своїм вчителем. Пам'ятав наказ товариша з ЦК: «Абсолютно нікому ні слова. Ні натяку навіть».
— Ви звідки, Борисе? — заговорив Бронко тим штучно збудженим тоном, яким бажаємо свого співрозмовника відвернути від неприємної для нас теми.
— Я щось не чую тебе добре, — показав Каминецький пальцем на вухо.
Бронко зрозумів його: товариш дає йому пізнати, що чекає від нього щирішого слова.
«Як же мені бути, дорогий товаришу! Я ж не можу сказати тобі правди. Маю суворий наказ мовчати. Але й нещирість супроти тебе — підлість».
Бронко поділив правду наполовину: змовчав про можливість своєї поїздки в Радянський Союз, а признався, що зустрів Вечора, як виходив від Зеленого.
Не чекав, що ця, на його думку, благенька вістка зробить таке сильне враження на Каминецького. Ніколи ще не бачив його Бронко таким неопановано розгубленим.
Борис почав його пильно й детально розпитувати про зовнішність Вечора, вислухав, зітхнув полегшено:
— Ти помилився, то не міг бути він.
Бронко так само не повірив Каминецькому, як перед часинкою Зеленому. Ніяк не міг зрозуміти, про що їм ідеться? Адже той чоловік — справді Вечір. Так і залишився з нез'ясованим почуттям, що поступив невластиво, а найголовніше — непоправимо.
Передчуття цим разом не завели Бронка: був це початок трагічних подій, що розігрались пізніше.
Не захотіла доля (аякже ж, доля, не буде цей порядний соціаліст на кожному кроці покликатися на бога!) дати скуштувати Йосифові Завадці солодкого напою помсти.
Так він, слухайте ви мене, обмірковував собі, так представляв собі у своїй уяві, так вимальовував перед очима душі, як то він, відповідальний редактор, прошу я вас, буде гоцкати[135] по черзі Зілінського, Вайнштока, Філіпчука, а притому пригадувати їм, мовляв, прийшла коза до воза і сказала «ме-е», коли з усіх його побожних мрій (знову бог приплентався звідкись!) вийшов пшик!
135
Піднімати на сміх.