За тих часів, що про них ми розповідаємо, у штаті Нью-Йорк ще збереглося звичаєве право, й гуманніші способи покари ще не заступили колодок і стовпа, до якого прив'язували засуджених до биття канчуками. Ці залишки давнини містилися саме навпроти тюрми, як свого роду застереження злочинцям.
До того місця і прямував Натті за констеблями, схиливши голову перед силою, з якою не міг боротися. Мешканці селища юрмилися навколо, дивлячись на нього з надзвичайною цікавістю. Констебль трохи підняв верхню частину колодок і вказав пальцем на отвори, куди старий повинен був устромити ноги. Не опираючись, Шкіряна Панчоха мовчки сів на землю й зробив те, що від нього вимагали. Він тільки раз глянув навкруг, шукаючи співчуття, як це, мабуть, усім властиво у хвилину страждання. Якщо він і не побачив явних ознак симпатій, то все-таки не побачив і злорадної втіхи, не почув жодного образливого слова. Настрій натовпу, якщо можна так сказати, був мовчазний і стриманий.
Констебль уже збирався опустити верхню дошку, коли Бенджамін, наблизившись до засудженого, звернувся до констебля сердито, ніби шукаючи приводу для сварки:
— Яка користь, констеблю, затискати людину в ці дровиняки? Вони ж не заважають пити грог і не залишають рубців на спині, то ж на якого дідька це робити?
— Такий вирок суду, містере Пенгіллан, та й закон, гадаю, цього вимагає.
— Так, так, я знаю, що існує такий закон, але для чого це все? Яка біда, подумаєш, — потримати чоловіка за п'ятки цілих дві склянки!
— То, по-твоєму, це не біда, Бенні Помпо, — мовив Натті, жалісно глянувши на управителя, — не біда — виставити на глум сімдесятирічного старого, наче приборканого ведмедя? Це не біда — посадити старого солдата, який пройшов війну п'ятдесят шостого року й бився з ворогом у сімдесят шостому, на майдані, де хлопчаки тицятимуть у нього пальцями, а люди дорікатимуть йому цим аж поки його віку? То це дрібниці — принизити гордість чесної людини, прирівнявши її до лісового звіра?
Бенджамін гнівно обвів очима натовп і, якби помітив посмішку на чиємусь обличчі, то негайно б учинив бешкет, але, зустрівши погляди, що виражали байдужість або співчуття, сів поряд із старим мисливцем, устромив ноги у вільні отвори й крикнув:
— Тепер опускай, констеблю, опускай, кажу тобі! Коли тут є охочий подивитися на ведмедя, то хай дивиться, щоб його чорти взяли! Хай дивиться на двох ведмедів, та пам'ятає, що бодай один з них уміє не тільки гарчати, але й кусатися!
— Але ж я не маю наказу забивати вас у колодки, містере Помпо! — вигукнув констебль. — Ідіть звідси й не заважайте мені виконувати мій службовий обов'язок..
— Який ще тобі потрібен наказ, коли я сам тобі наказую? Хто, крім мене, має право розпоряджатися моїми ногами? Отже, опускай швидше, і подивимось, чи наважиться хтось оскалити зуби!
— Коли людина сама просить, щоб її забили в колодки, то чом би й не прислужитися їй, — засміявся констебль і опустив верхню дошку.
Вигляд Бенджаміна в колодках усіх насмішив, і мало хто вважав за краще стримати в собі напад веселощів. Управитель шарпнувся, намагаючись вирватися з колодок і звести порахунки з тими, хто стояв найближче, але констебль уже повернув ключ у замку, і всі зусилля Вена Помпи виявилися марними.
— Послухай, констеблю, — закричав Бенджамін. — Звільни мене на хвильку, і я завдам чосу цим скалозубам!
— Ні, ні, ви з доброї волі сіли в колодки, — відказав констебль. — Тож і терпіть, сидіть лз Натті Бампо, скільки йому слід відсидіти.
Бенджамін, переконавшись, що всі його погрози і борсання марні, вирішив, за прикладом свого товариша по нещастю, набратися терпцю. Обличчя його промовляло, як він глибоко зневажає глузівників, а гнів у нього змінився відразою. Коли управитель трохи заспокоївся, він повернувся до старого мисливця, намагаючись його розрадити, і цим наміром, певно, був би виправданий і більший гнів, ніж той, про який ми розповіли.
— Правду сказати, містере Бампо, це чиста марниця. Я знав на «Боадіцеї» дуже добрих хлопців, яким траплялося сидіти в колодках геть ні за що, — ну от, приміром, забудеться, що грошей катма, і перепустить ще один кухлик грогу. Сидіти в колодках — це однаково, як стояти на двох якорях, що лежать на м'якому грунті, і чекати припливу чи зміни вітру. Так-от, кажу, мені не раз доводилося бачити добрих хлопців, які, помилившись у своїх розрахунках, були ошвартовані з носа й корми так, що дарма й думати повернути на інший галс, — та ще й з кляпом у роті, що стирчить, наче шлюпка на гакаборті.
