Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Почулися удари молотка, й незабаром ключ легко повернувся.

Очевидно, Бенджамін передчував неминуче розставання із своїми іспанськими дублонами, бо протягом дня не раз посилав до «Хороброго драгуна» по свій улюблений напій і перебував тепер у такому стані, який по-морському називається «море по коліна». Але навіть тій рідині нелегко було примусити старого моряка втратити рівновагу, бо, за його словами, він мав «такий справний такелаж, що міг нести паруси за будь-якої погоди»; однак саме тепер його таки, як то кажуть, «хитало».

Коли Бенджамін, нарешті, второпав, хто стоїть перед ним, то поквапився до койки і, незважаючи на присутність молодої господині, сів і, щосили намагаючись удати із себе тверезого, прихилився спиною до стіни.

— Якщо ви псуватимете мої замки, містере Помпо, — мовив тюремник, — я поставлю стопор, як ви кажете, на ваші ноги і приклепаю до койки.

— Чого це ви раптом, хазяїне? — пробурмотів Бенджамін. — Я сьогодні вже витримав один шквал, — доброго потроху. І взагалі, чом я не можу робити те, що робите ви? Не замикайте двері знадвору, то і я не замикатиму їх зсередини, обіцяю вам.

— Я зобов'язаний замикати в'язницю на ніч о дев'ятій годині, — звернувся тюремник до дівчат, — а тепер без вісімнадцяти хвилин дев'ять.

З тими словами він поставив на сосновий стіл маленьку свічку і вийшов.

— Шкіряна Панчохо, мій добрий друже! — почала Елізабет, коли ключ знов повернувся в замку. — Ми прийшли сюди подякувати вам… Якби ви дозволили зробити обшук у себе в хатині, то штраф за оленя був би сплачений, і все було б гаразд…

— Дозволити обшук! — вигукнув обурено Натті й підвів голову, але не вийшов з кутка, де влаштувався. — Невже ти думаєш, дівчино, що я впустив би в хатину таку підлоту? Ні, ні, я не відчинив би дверей, навіть побачивши твоє миле личко. Але нехай тепер обшукують попіл і головешки — там нічого немає крім того, що буває в ямах для поташу.

Старий знов похнюпився, поринувши в печальні роздуми.

— Хатину можна відбудувати, й вона буде ще кращою, — заспокійливо сказала Елізабет. — Я сама подбаю про це, коли спливе термін вашого ув'язнення.

— Хіба можна воскресити померлого? — гірко мовив Натті. — Хіба може людина піти на те місце, де поховала батька, матір і дітей, зібрати їхній прах і зробити з нього живих людей? Ти не знаєш, що то значить — прожити більше сорока років під тим самим дахом і бачити ті самі речі… Ти ще дуже молода, дитинко, але ти одне з найблагородніших створінь у світі… Ради тебе я сподівався, що все минеться… Але тепер, коли все так обернулося, про це й думати годі.

Елізабет, очевидно, зрозуміла його слова краще, ніж решта присутніх, бо відвернулась, ховаючи обличчя, тоді як на простодушному личку Луїзи було лише співчуття до страждань старого. Швидко погамувавши своє збентеження, Елізабет вела далі:

— А я скажу вам, мій рятівниче, що вибудуємо дім набагато кращий. Невдовзі ви вийдете на волю, а ще до того я подбаю, щоб вам приготували дім, де ви зможете жити в супокої та достатку до кінця днів своїх.