Крига. Частини ІII–ІV

Пан Левера відлучився, щоб залагодити власні справи. Постукалося у двері кімнати редактора Ґріґорія Ґріґорьєвічa Авксєнтьєвa, котрого рудий літератор ототожнив із «АҐҐ», який підписався під статтею про Німого Повітроплавця. Постукалося раз, вдруге, утретє: даремно. Насправді так можна було стукати до кінця світу: тут редакційний галас, а всередині — встромилося туди голову — всередині п’ятеро чолов’яг ріжуться у карти на всіяному паперами столі, в хмарах тютюнового диму, вмостившись на пачках старих газет і солідарно цмулячи із однієї фляжки виноградне вино, а тимчасом пара пооббиваних самоварів гудуть і пирхають під запітнілим вікном, і червоний папуга дере горлянку в дротяній клітці під стелею. Подумалося, що Левера щось наплутав; подумалося, що потрапилося у покій фірмових лежнів. Але слово по слову — сідайте, двері зачиніть, роздягайтеся та сідайте ж уже, чоловіче добрий, — виявилося, що це видавець, головний редактор, два начальники відділів і той самий, лисий, наче коліно, Ґріґорій Ґріґорьєвіч Авксєнтьєв, золоте перо Сенсацій і Скандалів: і вони після закриття чергового числа віддаються тут не надто вишуканим розвагам. А число — число на наступний день зробиться саме. Які б то з нас були главные редактора, якби ми взагалі мусили бувати на робочому місці, щоб газета йшла в друк! Але передусім — хто вас сюди пустив, га? — Продерся. — Ковтнете, щоб зігрітися? — Бог вас благословить, панове журналисты. — Ну, Миша, роздавай. А вам — як вас там звуть? — Вам, щоб іще краще зігрітися, партія у зимуху не завадить. Що кажете? — А скільки вхід? — А рублик. — А давайте!

Гралося. Спершу справді йшли рублеві перебивки, проте уже в третій партії, потяглося на п’ятнадцять рублів, і рука навіть зимна була належно, без жодної карти червоної, вогнистої — згорнулося майже сорок рублів. Редактори лемент улаштували. — А, така це пташка! Обскубати нас прийшла! — Зізнайтеся, вас Вігермаєр наслав. — Ото ми дали себе розвести! — Але ж! — вжахнулося. — Зовсім ні, це просто випадковість. Бо я шукаю тут Ґріґорія Ґріґорьєвічa (у міжчассі тасувалося колоду для наступної роздачі) — в справі однієї його давньої статті. — Кажіть! — Статья, статья! — відізвався папуга. Авксєнтьєв почастував цигаркою. Перш ніж почався торг перед викладенням карт, нагадалося йому всю ту пригоду з Німим Повітроплавцем, і що він про нього писав п’ять із половиною років тому. Той ковтнув вина, запив чаєм, ялинкову цукерку кинув на язика. Ну, було про це, було, тиждень, чи два, велика сенсація, згодом, звичайно, щось інше посіло її місце, — але що саме господин довідатися наміряється? Знайшовся той дикун знову? А може якісь шведи тепер за ним зголосилися? Про це варто було б нашкрябати! — Ні, нічого такого. Тільки одну деталь із цієї статті може пам’ятаєте, що такого було в тих скринях, які Німий понищив у тій коморі над Олекмою, звідки утік чудовим способом? — А Бог його зволить знати, напевно не я! — Але чи були б ви такі ласкаві, перегляньте якісь свої нотатки кількалітньої давности, матеріали тогочасні, мусите ж ви там мати щось більше записане, не все ж лягає на шпальту. — Столбцы! — дерся птах. — Столбцы! — Авксєнтьєв тільки смоктав у задумі цукерку. — Ну що, вам шкода кілька кроків зробити, — наполягалося, — ви ж бачите, маєток вам програю. — Він пішов.