Крига. Частини ІII–ІV

Він поправив шарф на обличчі, схрестив довгі руки на огорнених хутром грудях.

— Зрештою — тільки одна людина стійка до фаустівської спокуси: справжній митець. Творець!

Гай-гай, подумалося, даремно підбурилося графомана. Тепер він надметься, наприндиться, вдягне шати пророка й торочитиме душеспасительные банальності.

— Але подумайте, — мовив далі пан Левера, — що такого може йому диявол запропонувати?

— Ну, власне успіх, — пробурмотілося, — талан, славу.

— Але що талан і слава мають тут спільного з успіхом? Чи про це йдеться, щоби бовдури славили автора до небес, а меценати обсипáли його золотом за твір, котрий, як він сам найкраще бачить, жодної вартости не має? Та-ак, такий успіх диявол може авторові продати, — але який творець віддасть свою душу за те, що, як він сам знатиме, є Брехнею, тонкою підробкою справжнього успіху?

— Мгме, тож нехай хвалять за твір достоту великий, — невже диявол не може продати чогось такого?

— Може. Але чим це відрізнятиметься від звичайного плаґіату? Автор візьме кредит за не ним створену красу, лише з тією ґарантією, що жоден смертний ніколи про це шахрайство не дізнається. Проте він сам — творець, — а власне не творець, — бо він знатиме, що не він творець шедевру. То що він придбав? Знову таки, виміняв душу нематеріальну на матеріальне благо, загальне, й на той смак попелу на устах: усвідомлення Фальші.

— А не може диявол зробити так, аби той чоловік просто справжній шедевр сам написав?

— Тобто, — що сáме сатана мав би вчинити? Зачаклувати письменника так, щоб йому з-під пера слова сходили без його відома про них?

— Ні. Просто…

— Так?

— Зробити так, щоб він справді — справді мав у собі той шедевр.

— Значит, змінити чоловіка, який не був здатний його написати, на чоловіка, здатного на це, — змінити йому життя, пам’ять, досвід, характер — так? Ви гадаєте, що хтось попросить диявола допомогти в такому самогубстві: забери цього нещасного, який перед тобою стоїть, разом із його душею, а на його місце постав іншого, лише із тим самим прізвищем й обличчям — хто? Хіба що ідіот.

— Але навіщо ж одразу усього чоловіка міняти…

— А як інакше? Якби мистецтво було відламком випадковости… але воно є плодом ладу! Коли я пишу таке, а не інше речення, то це не тому, що муха мені акурат над головою пролетіла, або ж я у вусі покопирсався, а тому, що воно випливає із усіх попередніх речень, а вони разом — із моїх попередніх розмислів, а оті розмисли — із усього мого життя, яке до них допровадило. Кожний справжній витвір мистецтва є óбразом Історії — історії його творця, історії світу, що його породив. Під Кригою немає малярів-партачів, яких, як я чув, на заході Європи рясно вродило, з картин яких не розпізнати, чи людина розумна із заздалегідь усвідомленим наміром її створила, чи напівсліпий причинний, який уперше допався до квача й фарби. Тут немає пустопорожніх базікал й абсурдистів, й віршомазів-задрипанців, і балетмайстерів, одержимих Діонісом. Ні!