Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Тільки згодом зауважилося, що хтось зупинився біля столу й зазирає через плече в книжку. Поглянулося. Якийсь похмурий здоровило із волоссям такої самої барви, як в Іртейма, морквяно-рудої. Під пахвою у нього був примірник брошури «Про азіатське походження російського деспотизму» Маркса.
— Добрий?
— Перепрошую?
— Чи добрий, питаю. Роман Сєрошевського.
— Мгм, знаєте, я в ньому більше шукаю надійної інформації, ніж літературних вартостей…
— Але все ж читаєте! — пирхнув він. — Ну, то добрий чи ні?
Упізналося його: пан Левера, «наш місцевий графоман», нещасна жертва таланту Сєрошевського.
— Дуже добрий, — сказалося, збираючи нотатки. — Чоловік має талант від Бога.
Він покивав головою.
— Я теж так думаю. — Чоловік простягнув подібну до лопати руку. — Теодор Левера. — Підвелося, потиснулося правицю. — То яких інформацій ви шукаєте?
Оповілося у загальних рисах про зацікавлення тим, яку роль відіграли вірування тубільців в історії польської геології Сибіру, а також про випадок Німого Повітроплавця, котрий, як загадка сама по собі — захоплива, кожного міг зацікавити. Розписалося тимчасом в отриманні позичених книжок у бібліотекаря і заплатилося йому заставу. Спиталося у нього про адресу редакції «Иркутских Новостей».
— Я покажу вам, — запропонував Левера.
Пан Щекєльніков устромив перев’язаний шпагатом пакет із книжками під пахву й глипнув неприязно на вищого від нього на півголови письменника.
— Й що тепер? — пробурмотів він, спускаючись сходами. — Занадто багато рудих довкола вас крутиться.
— А що ви маєте проти рудих?
— Ніхто їх не любить, і через цю ненависть вони виростають дуже твердими виродками.
— А я вже злякався, що ви й справді маєте підстави підозрювати пана Леверу!
— Ну, я ж не вийняв одразу ножа.
У сани Чинґіз сів поруч із візником. Коли Теодор Левера вмощувався ззаду, ліворуч, Щекєльніков кілька разів озирнувся на нього через плече.
Візник ляснув батогом, коні потягли в імлу; запряг залишав позаду тунель, пробитий у веселковобарвній суспензії. Крижлізні окуття і закрижанілі матеріали, видимі на всіх горішніх поверхах, розливали довкола вовнисті ореоли, леткі післяóбрази світла, розщепленого на барви та яскравості, — й це ще перш ніж одяглося мороскляні окуляри. Це мало такий вигляд, наче над Містом Криги знову прокидалися Чорні Сяйва, хоча жодних протьмітлень на післяполуденному небі не спостерігалося.
— Де та редакція?
— А от у цю улицу, за кілька перехресть.
— Дякую.
— Прошу дуже, я і так збирався до них на тижні вибратися, щоб витиснути заборговані ґонорари. — Левера щільніше загорнувся у білячі шкурки й глянув понад мороскляними окулярами. — Вибачте, я, звичайно, вас знаю, тобто, чув, бачив…
— У Віттеля.
— Так. Я такі речі запам’ятовую, колекціоную: обличчя, прізвища, чутки.
— Ви знали мого батька.
— Ні, не мав приємности. Він не обертався у цих колах. Знав би, якби… Він ніколи не з’являвся у каварнях, у салонах, у клубах.
— А про Александера Черського — чували? Де він може тепер перебувати?
Левера зморщив брови.
— Те, що я чув, — я чув, що ви працюєте в Круппа. Але Черському це не допомогло. Він пішов працювати до Тіссена, а через півроку — преступник.
— Міністерство Зими…