Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Що маєш на увазі?
— Хочу, аби ти переповів мені весь свій день, починаючи з того, як ви разом покинули палац, і до тієї миті, коли розсталися.
— Це дурниця, — запротестував я.
— Потіш мене. Ти ж мій боржник, не забув?
— Добре, слухай, — і я почав розповідь із початку. Примудрився обійти мовчанням епізод з висаджуванням у повітря столика в кафе, та коли хотів навести глянець на події в печерах, зазначивши тільки, що ми трохи ними помилувалися й дійшли висновку, що вони мальовничі, вона мене знову перервала.
— Стоп, — промовила. — Ти щось замовчуєш. Що трапилося в печерах?
— Чому ти так вирішила? — поцікавився у неї.
— Це таємниця, якою поки що не хочу ділитися, — почув у відповідь. — Достатньо сказати, що маю певні засоби перевірити твою правдивість.
— Це справи не стосується, — сказав я, — а тільки заплутає викладення подій. Ось чому я й опустив цей дрібний епізод.
— Ми домовилися, що ти розповіси мені всі події свого дня.
— Як скажете, леді, — погодився, й так і зробив.
Вона прокусила собі губу, коли я розповідав їй про Юрта та зомбі, й, не звертаючи на це уваги, злизувала крихітні крапельки крові.
— Що ти збираєшся вчинити з ним? — раптом запитала.
— Це моя справа, — відказав. — Я пообіцяв розповісти тобі, як минув мій день, а не ділитися спогадами і планами щодо виживання.
— Так, але... Я пропонувала тобі свою допомогу, не забув?
— Як ти це уявляєш? Невже гадаєш, що задля мене можеш прибрати Юрта? Новина для тебе: наразі він практично кандидат на здобуття божественної сили.
— Що маєш на увазі, коли кажеш про «божественну силу»? — уточнила Найда.
Я похитав головою.
— Розповісти всю цю історію належним чином забрало б добру половину ночі, а ми не маємо часу, якщо я збираюся незабаром вирушити на пошуки Корал. Дай мені закінчити розповідати тобі про Лабіринт, згода?
— Розповідай.
Я розповів, і вона не виказала жодного подиву з приводу батьківства сестри. Хотів, було, поцікавитися у Найди, чому так спокійно на це реагує. А тоді подумав: та хай воно горить синім полум’ям. Вона зробила, що я хотів, а я зробив, що обіцяв. Серцевого нападу з нею не сталось. А мені пора вирушати.
— Це все, — закінчив я. І додав: — Дякую.
Я почав підводитись, аби йти, але Найда швиденько присунулася до мене і знову вхопила мене в обійми.
Якусь мить я обіймав її у відповідь, тоді сказав:
— Мені справді краще піти. Корал може загрожувати небезпека.
— Чорт з нею, — відмахнулася Найда. — Залишайся зі мною. Ми маємо обговорити дещо важливіше.
Мене здивувала така її байдужість до сестри, але я постарався цього не видати.
— Я відповідаю за неї, — відказав, — і маю негайно взятися до її розшуків.
— Гаразд, — зітхнула Найда. — Тоді мені краще піти й допомогти тобі.
— Яким чином?
— Ти будеш здивований, — відповіла. Мить, і вона була вже на ногах, криво посміхаючись. Я кивнув, відчуваючи, що, можливо, так і станеться.
10
Ми пройшли коридором до моїх покоїв. Коли я відімкнув двері й викликав світло, Найда швиденько оббігла очима першу з кімнат. Побачивши мою вішалку, заклякла.
— Королева Джасра! — видихнула.
— Еге ж. У неї вийшла суперечка з чаклуном на ім’я Маска, — пояснив я. — Здогадайся, хто переміг?
Найда підняла руку й повільно зробила кілька дивних рухів, проводячи за шиєю Джасри, уздовж спини, тоді перед грудьми, все нижче й нижче. Мені ці рухи були цілковито незнайомі.
— Тільки не кажи, що ти теж чаклунка, — мовив я. — Схоже, усі, з ким знайомлюся цими днями, так чи інакше навчалися Мистецтва.
— Я не чаклунка, — відповіла вона, — і нічого такого не навчалась. У мене просто є один трюк і, хоч це не магія, я ним усюди користуюся.
— А що це за трюк? — запитав я.
Вона проігнорувала моє питання, натомість сказала:
— Але ж і міцно її зв’язано! Ключ десь поблизу її сонячного сплетіння. Ти про це вже знаєш?
— Так, — відповів я. — Повністю розшифрував це закляття.
— Чому вона тут?
— Частково тому, що я пообіцяв її синові Рінальдо, що врятую її від Маски, а частково тому, що мені потрібні гарантії її доброї поведінки.
Я зачинив двері й замкнув їх. Коли повернувся обличчям до кімнати, Найда дивилася на мене.
— Ти бачився із ним недавно? — запитала, наче між іншим.
— Так. А чому ти цікавишся?
— Просто так.
— Я гадав, ми намагаємося допомогти одне одному, — сказав я.
— А я вважала, що ми шукаємо мою сестру.
— Це може зачекати ще хвилинку, якщо ти маєш якусь важливу інформацію про Рінальдо.
— Просто мене зацікавило, де він може бути зараз.
Я відвернувся і пішов до шафки, де зберігалися мої мистецькі штучки. Витягнувши потрібне, переніс його на столик, де зазвичай малюю. Наближаючись до нього, сказав:
— Гадки не маю, де він зараз.
Відтак поклав на столик аркуш картону, всівся за нього й заплющив очі, викликаючи в уяві образ Корал, перш ніж узятися малювати її. І знову запитував себе, чи не було б достатньо спогаду, який маю, звісно, якщо за допомогою магії певним чином посилити його, для успішного контакту. Але зараз бракувало часу на експерименти. Я розплющив очі й почав малювати. Застосовував техніку, якої навчився у Дворах — вона відрізняється від тієї, якою користуються в Амбері, але загалом має багато спільного з нею. Я вмів створювати Козирі в обох техніках, проте мені було зручніше малювати так, як навчився спершу.
Найда підійшла до мене, стала поруч, спостерігаючи за моєю роботою, навіть не запитавши, чи не заважає мені. До речі, вона не заважала.
— Коли ти бачив його востаннє? — поцікавилася.
— Кого?
— Люка.
— Сьогодні увечері, — відповів я.
— Де?
— Він був тут раніше.
— А зараз Люк тут?
— Ні.
— Де ти бачив його востаннє?
— В Арденському лісі. А що?
— Дивне місце, щоб розпрощатися. Тобі не здається?
Я саме працював над бровами Корал.
— Ми й розпрощалися за дивних обставин, — відповів я.
Ще трохи прокреслити брови, ще попрацювати з волоссям...
— Дивних? Яких саме? — спитала Найда.
Додати трохи кольору щокам...
— Забудь про це, — відповів я.
— Гаразд, — сказала вона. — Можливо, це й не конче важливо.
Спіймати мене на гачок у неї не вийшло, бо я раптово щось відчув. Так траплялось інколи і раніше: я настільки сконцентрувався на Козирі, додаючи останні штрихи, що цього виявилося достатньо, аби дотягнутися крізь Козир і...
— Корал! — покликав я, коли легкий порух пробіг її обличчям, а перспектива ледь помітно змінилася.
— Мерліне? — відгукнулася вона. — Я... у мене проблеми.
Дивно, але за нею не було тла. Взагалі. Лише чорнота. Я відчув на своєму плечі руку Найди.
— Як ти? Ціла? — запитав у Корал.
— Так... Тут темно, — проказала вона. — Дуже темно.
Ну, звісно. Адже в темряві неможливо мандрувати Тінню. І Козир треба бачити, аби ним скористатися.
— Ти в тому місці, куди тебе відправив Лабіринт? — уточнив я.
— Ні.
Я простягнув руку вперед, і Корал потяглася до неї.
— Вони... — почала.
Гострий, сліпучий спалах — і контакт розірвався. Я відчув, як закам’яніла Найда у мене за спиною.
— Що трапилося? — запитала вона.
— Не знаю. Хтось нас раптом заблокував. Не можу сказати, які сили це вчинили.
— І що ти збираєшся робити?
— Спробую ще, трохи пізніше. Якщо спрацювала протидія, то просто зараз опір, імовірно, буде дуже високий; пізніше він може трохи послабитися. Принаймні Корал сказала, що вона ціла.
Я витягнув колоду, яку зазвичай ношу із собою, перетасував, знайшов Козир Люка. Чому б не подивитися, як там йому ведеться? Поглянувши на карту, Найда посміхнулася.