Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Так, Мерліне? — за мить чи дві озвався Мандор. Він сидів біля низенького столика на терасі, а за спиною у нього на тлі вечорового небокраю вимальовувались абриси міського пейзажу. З цими словами Мандор поставив горнятко з еспресо на крихітну білу тарілочку.

— Просто зараз. Поквапся, — сказав я. — Ходи сюди.

Тільки-но відбувся наш контакт, з боку Найди я почув неголосне гарчання, а відтак вона скочила на ноги і зарухалася до мене, не відводячи очей від Козиря. А тим часом Мандор узявся за мою руку й ступив до мене. Побачивши високу постать у чорному, що з’явилася перед нею, Найда зупинилась. Якусь мить вони дивились одне на одного з непроникними обличчями, а тоді вона ковзнула до нього, водночас зводячи руки. І негайно звідкись із внутрішньої кишені плаща Мандора, де він увесь час тримав правицю, почувся різкий металевий стук.

Найда заклякла на місці.

— Цікаво, — промовив Мандор, проводячи з боку в бік лівою рукою перед її обличчям. Очі Найди залишалися нерухомими. — Це про неї ти казав мені раніше? Вінта, здається, так її називав?

— Це вона. Тільки тепер її ім’я Найда.

Він витягнув із кишені невеличку чорну кульку і поклав її на долоню лівої руки, не прибираючи руку з-перед обличчя Найди. Кулька почала повільно рухатись, описуючи коло проти годинникової стрілки. З уст Найди пролунав звук, один-однісінький, — щось середнє між стогоном та важким зітханням, і вона упала вперед, на коліна та руки, опустивши голову. З того місця, де я стояв, було помітно, що з її рота тече слина.

Мандор промовив щось дуже швидко, архаїчним варіантом тарі; слів я не розібрав. Вона відповіла ствердно.

— Гадаю, я розкрив загадку, що тебе цікавила, — звернувся він до мене. — Ти ще не забув уроки, де йшлося про Підкоряння та Вищу Непереборну Силу?

— Щось наче пам’ятаю... — сказав я. — Чисто теоретично. Ніколи надто не захоплювався цією галуззю.

— От і шкода, — зрезюмував Мандор. — Тобі слід колись звернутися до Сухая й узяти курс удосконалення.

— То ти хочеш сказати..?

— ...що істота, яку бачиш наразі у привабливому людському тілі, це — ти’їґа, — пояснив Мандор.

У мене аж очі на лоба полізли. Ти’їґами називалося плем’я демонів, у нормальному своєму стані безтілесних, яке мешкало в чорноті за Ободом. Я пригадав, що чув про них: вони дуже могутні, ними важко керувати.

— Еге... А ти можеш зробити так, щоб оцей екземпляр припинив заслинювати мені килим?

— Звісно, — сказав він і пустив з рук кульку. Та впала на підлогу перед Найдою, але не відскочила, а відразу ж покотилася, швидко описуючи коло довкруж неї.

— Встань, — наказав Мандор, — і припини виділяти тілесну рідину на підлогу.

Вона зробила все, як він звелів: підвелася і стояла з порожнім обличчям.

— Сідай на цей стілець, — розпорядився Мандор, вказуючи на місце, де вона сиділа кілька хвилин тому.

Найда підкорилась, а кулька пересунулася підлогою вслід за нею, продовжуючи описувати кола навкруги стільця.

— Вона не може вийти з цього тіла, — пояснив Мандор, — якщо я її не випущу. А я можу завдати їй болю, наскільки вистачає моєї сили. Тобто, зараз ти можеш отримати відповіді на свої запитання. Кажи, що питати.

— Вона нас зараз чує?

— Так, але не може говорити, поки я їй не дозволю.

— Гадаю, нема потреби заподіювати зайвий біль. Погрози може виявитися достатньо... Хочу знати, чому вона мене переслідує.

— Дуже добре, — сказав Мандор. — Чула питання, ти’їґо? Відповідай!

— Я переслідую його, аби захищати, — проказала вона голосом, позбавленим будь-яких емоцій.

— Це я вже чув, — відмахнувся я. — Хочу знати, навіщо їй мене захищати?

— Навіщо? — повторив Мандор.

— Я мушу, — відповіла вона.

— Мусиш — чому? — запитав він.

— Я... — вона прикусила собі нижню губу, і цівка крові знову потекла підборіддям.

— Чому?

Обличчя її побагряніло, на чолі виступили бісеринки поту. Очі, як і раніше, дивилися в нікуди, але в них забриніли сльози. Все підборіддя було заюшене кров’ю. Мандор витягнув уперед кулак і розтиснув його. На долоні виблискувала тьмяно ще одна металева кулька. Цю він підніс їй до перенісся, зупинившись за дюймів десять, і прибрав руку. Кулька залишилася висіти у повітрі.

— Хай відчиняться двері болю, — промовив він, легенько торкнувшись кульки кінчиком пальця.

Кулька відразу ж почала рухатися. Вона облетіла голову ти’їґи, описуючи еліпс, змінюючи траєкторію, аби наблизитися до правої та лівої скроні. Ти’їґа почала вити.

— Мовчати! — наказав Мандор. — Страждай мовчки!

Її щоками струменіли сльози, кров стікала підборіддям...

— Припини це! — попросив я.

— Як скажеш.

Простягнувши ліву руку вперед, він на мить затримав кульку між великим та середнім пальцями. Коли відпустив її, вона залишилася нерухомою в повітрі, трохи не долетівши до правого вуха ти’їґи. — Тепер можеш відповісти на питання, — сказав він. — І май на увазі, що це була тільки дещиця того, що можу тобі заподіяти. Я можу знищити тебе цим болем.

Вона розкрила рота, але звідти не пролунало жодного слова. Тільки дивний звук, наче крик крізь кляп.