Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Можливо, — відказав я.

— Далт тимчасово усунутий із гри.

— Схоже, так.

— Бенедикт доповідає, що люди Далта вже згортають свій табір.

— Думаю, ми ще побачимо цього типа.

— Якщо то найкраще військо, яке він може привести зі собою, це не має значення.

— А тобі не здається, що ця операція була з його боку експромтом? — зауважив я. — Гадаю, Далт швидко набрав собі вояків. Наче був змушений діяти в дуже стислі терміни.

— Може, твоя правда. Але він справді ризикував.

— І виграв.

— Так. А тобі не варто було демонструвати йому свою силу, наостанок.

— Чому ні?

— Бо якщо ти колись вирушиш на нього, то матимеш попередженого ворога.[105]

— Його і треба було попередити.

— Для таких, як він, усе їхнє життя — ризик. Він прораховує та діє. Хай яким крутим вважатиме тебе Далт, це не змінить його планів. До того ж, ти ще не до кінця знаєш, на що здатний Рінальдо. Вони з Далтом — два чоботи пара. І розуміють один одного.

— Можливо, ти маєш слушність.

— Маю.

— Якби їхній двобій закінчився інакше, ти вважаєш, Далтові вояки стерпіли б це? — запитав я.

Джуліан знизав плечима:

— Він знав, що моє військо стерпить його перемогу, бо я матиму з цього зиск. Цього було достатньо.

Я кивнув.

— Вибач, — сказав Джуліан. — Мушу негайно доповісти Віаллі про те, що сталося. Мабуть, ти захочеш козирнутися до палацу, коли закінчу повідомлення?

— Так.

Витягнувши потрібну карту, він узявся до своєї справи. А я вкотре з подивом запитував себе, що відчуває Віалла, коли виходить на контакт через Козир. Завжди бачу ту людину, з якою контактую, і всі наші кажуть, що в них усе відбувається так само. Але ж Віалла, наскільки розумію, сліпа від народження. Я завжди гадав, що запитати її про це було би безтактністю, а тепер мені ще й спало на думку, що, можливо, її відповідь виявилася б цілковито незрозумілою для зрячої людини. Тому це питання, найімовірніше, залишиться назавжди без відповіді.

Поки Джуліан спілкувався з Віаллою, примарним чином присутньою для нього, я розмірковував, що маю робити. Треба, не зволікаючи, щось вирішувати з Маскою та Юртом, і, схоже, тепер доведеться стосунки з ними з’ясовувати без Люка. Чи схиляюсь я пристати на його пораду та спробувати намовити Джасру укласти зі мною угоду проти них? Чи варта шкурка вичинки? А як я впораюсь із ними сам? Може, мені слід повернутися до того химерного бару та спробувати позичити на певний час Курзу-Верзу? Чи Меча-штрича? Чи обох... А може...

Я почув, як мене кличуть на ім’я, і повернувся до теперішнього моменту та його нагальних проблем. Джуліан щось пояснював Віаллі, але мені було відомо, що насправді нема чого пояснювати. Отже, я підвівся, потягнувся й викликав свій Лоґруський зір.

Спрямувавши цей зір на місце перед Джуліаном, я вгледів її, і не примарно, а чітко: вона сиділа на тому ж незручному твердому стільці, на якому бачив її востаннє. Цікаво, подумав, чи вона так і залишалася тут упродовж усього цього часу, чи щойно повернулася. Щиро сподівався, що їй удалося повернутися до зали і поласувати тим десертом, який мені не пощастило й у роті потримати.

Тут Джуліан зиркнув на мене.

— Якщо ти готовий, вона може тебе забрати, — сказав.

Я перетнув намет, підійшов і став поряд із Джуліаном, відмовившись від Лоґруського зору. Вирішив, що не варто надто близько зводити сили Лоґрусу і Лабіринту. Тож я торкнувся карти, і зображення Віалли раптом опинилось у фокусі.

— Готовий? — сказала вона, витягуючи руку вперед. Я теж простягнув руку й обережно взяв її правицю у свою.

— До побачення, Джуліане, — кинув, роблячи крок уперед.

Він не відповів. А якщо й відповів, я цього не розчув.

— Я сподівалася, що все станеться не так, — перш за все сказала мені Віалла, не випускаючи моєї руки.

— Передбачити це було неможливо...

— А Люк знав, — додала вона. — Тепер усе сходиться, хіба ні? Зрозумілими стають усі його репліки... Він запланував свій виклик заздалегідь.

— Гадаю, так.

— Він веде якусь небезпечну гру. Хотіла б я знати, яку саме...

— Не можу нічим допомогти, — розвів я руками. — Мені він нічого про це не казав.

— Але ти будеш перший, до кого він звернеться. Негайно мені повідом, коли він вийде на зв’язок.

— Добре.

Вона пустила мою руку.

— Тоді це наче все, що я хотіла сказати.

— Але, — почав я, — є ще дещо, про що, на мою думку, ви маєте знати...

— Так?

— Ідеться про те, чому Корал не була на обіді сьогодні ввечері.

— Продовжуй, — мовила Віалла.

— Вам відомо, що ми з нею сьогодні вдень довго ходили містом?

— Відомо, — сказала вона.

— Наша прогулянка завершилася тут, під нами, — продовжив я, — у залі з Лабіринтом. Корал висловила бажання побачити його.

— Багато гостей хочуть його уздріти. Але слід добре подумати, чи варто надавати всім таку змогу. Втім, часто у них зникає інтерес, коли вони дізнаються про сходи.

— Я попередив Корал про сходи, — сказав я, — але це її не зупинило. А коли вона туди потрапила, то ступила на Лабіринт...

— Ні! — зойкнула Віалла. — Ти мав дивитися за нею уважніше! Зараз, коли ми маємо й без того такий клопіт із Беґмою... а тут ще й це! Де зараз її тіло?