Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Раджу тобі також притримувати її, на випадок, якщо вона впаде, коли буде знято закляття.

— Гаразд.

Лівою рукою я обхопив її за плечі, тоді згадав про вбивчий укус та відступив на крок, утримуючи її на відстані витягнутої руки.

— Якщо вона вкусить, це вирубає мене практично миттєво, — сказав я. — Приготуйся захищатися, тільки-но це трапиться.

Мандор підкинув у повітря ще одну металеву кульку. Вона описала дугу, зависнувши на її вершечку на неприродно довгу хвильку, а тоді повернулася і приземлилася Мандорові на долоню.

— Ну, добре, — і я проказав слова, що знімають це закляття.

Не трапилося нічого аж надто драматичного, як я побоювався. Вона поточилась, і я її підхопив.

— Ви в безпеці, — сказав я і додав: — Рінальдо знає, що ви тут, — аби перемкнути її увагу на найрідніше. — Ось стілець, прошу. Не хочете трохи води?

— Так, — мовила вона, я налив води й передав їй келих.

Вона пила, а очі її так і стріляли навсібіч, помічаючи, очевидно, кожну дрібницю. Я цілком припускав, що вона отямилася миттєво, а зараз прикидається, ніби хоче пити, аби виграти час, гарячково обдумуючи ситуацію, а закляття вже танцюють у неї на кінчиках пальців. Очі її кілька разів оцінювально зупинялися на Мандорі, а Найду вона зміряла довгим важким поглядом.

Урешті-решт опустила келих і посміхнулася.

— Наскільки розумію, Мерліне, я твоя бранка? — уточнила, дихаючи ще не зовсім рівно. Зробила ще ковток.

— Гостя, — виправив я її.

— Ось як?! І як я тут опинилася? Чомусь не пригадую, як приймала твоє запрошення.

— Я доправив вас сюди у дещо каталептичному стані з фортеці, що біля Вежі Чотирьох Світів, — пояснив я.

— А що значить — «сюди»?

— До моїх власних апартаментів у палаці Амбера.

— Значить, бранка, — констатувала вона.

— Гостя, — повторив я.

— У такому разі ти мусиш мене відрекомендувати, хіба ні?

— Вибачте. Мандоре, маю честь відрекомендувати тобі Її Величність Джасру, Королеву Кашфи (я навмисно не додав «Правлячу»). Ваша Величносте, дозвольте відрекомендувати вам мого брата, Лорда Мандора.

Вона нахилила голову, а Мандор наблизився до неї, опустився на коліно і підніс її руку до своїх губ. Він краще вдався до таких ґречних штучок, до усього цього етикету, ніж я. Навіть не принюхався, чи не відгонить її рука гірким мигдалем[106].

— Я не знала, — зауважила вона, — що в королівській родині Амбера є особа на ім’я Мандор.

— Мандор — спадкоємець герцогства Савалла при Дворах Хаосу, — пояснив я.

Джасра розплющила очі ще ширше.

— І ти кажеш, він твій брат?

— Так і є.

— Тобі вдалося мене здивувати, — визнала вона. — Я геть забула про твій подвійний родовід.

Я усміхнувся, кивнув, зробив крок убік і махнув рукою.

— А це... — почав я.

— Я знайома з Найдою, — проказала Джасра. — Чому ця дівчина... так захоплена?

— Це дуже заплутана історія, — відповів я, — а ми маємо обговорити дещо інше, що, не сумніваюся, ви повважаєте вартим вашої уваги.

Поглянувши на мене, вона високо вигнула брову.

— Ох, правда, ця крихка субстанція, що так швидко псується! — промовила. — Коли вона виринає на поверхню так раптово, це, зазвичай, призводить до панічного страху перед фактами. Що ж тобі від мене потрібно?

Я й надалі посміхався.

— Добре, коли вмієш правильно оцінювати факти, — сказав їй.

— Високо ціную той факт, що я в Амбері й жива, і не в камері, а спілкуюсь із двома джентльменами, які поводяться миролюбно. Також ціную те, що більше не перебуваю в тому неприємному становищі, про яке зберегла не найкращі спогади. І, схоже, це тобі мушу дякувати за своє визволення?

— Так.

— Але чомусь сумніваюся, що це був із твого боку акт чистого альтруїзму.

— Я вчинив це заради Рінальдо. Він хотів витягти вас, але був розбитий. Тоді я розробив план, що міг спрацювати, і спробував реалізувати його. Він спрацював.

При згадці синового імені м’язи на її обличчі напружились. Я гадав, що їй приємніше чути те ім’я, яке дала йому вона, ніж «Люк».

— З ним усе добре? — запитала вона.

— Так, — відповів я, сподіваючись, що кажу правду.

— То чому його нема тут?

— Він десь із Далтом. Не знаю, де саме. Але...

Цієї миті Найда тихенько чи то простогнала, чи промурмотіла щось, і ми подивилися на неї. Але вона сиділа недвижно. Мандор запитально поглянув на мене, але я ледь помітно похитав головою. Не хотів, аби він пробудив її саме тепер.

— Він погано впливає на нього, цей варвар, — зауважила Джасра. У неї знову перехопило голос, і вона ковтнула води. — Я так хотіла, аби Рінальдо мав куртуазні манери, а не гицав повсякчас верхи, мов дикун, — вела вона далі, раз у раз скидаючи очима на Мандора й обдаровуючи його легенькою посмішкою. — Але тут на мене чекало розчарування. У вас є щось міцніше за воду?

— Звісно, — відповів я. Відкоркувавши пляшку вина, налив їй келих. Поглядом запропонував і Мандору вина, але він похитав головою.

— Однак ви маєте визнати, що він чудово показав себе в тому турнірі з легкої атлетики проти студентів із Лос-Анджелеса, на другому курсі, — вставив я, не бажаючи, аби про Люка казали, як про якогось нікчему. — І це завдяки тому, що він мав звичку й до енергійнішого способу життя.