Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Далеко попереду я бачив вогняні плями двох інших світильників, що повільно наближались, а також темну розпливчасту постать чоловіка, який ішов між ними. Кліпаючи, чекав, коли зможу краще роздивитися його у світлі одного зі смолоскипів. Раніше я бачив його тільки раз, через Козир, коли був у Лісовому будинку. Зараз, у відблисках живого вогню, його волосся здавалося золотавим чи навіть мідно-червоним, але я пам’ятав, що при денному світлі воно було брудно-білявим. Пригадав і колір його очей — зелені, хоча наразі не міг цього побачити. Зараз я вперше звернув увагу на те, який той височезний; хіба що він обрав собі факелоносцями двох недоростків. Того єдиного разу, коли бачив його раніше, чоловік був сам, і я не мав з ким його порівнювати.

Коли на нього впало ще й світло наших смолоскипів, стало видно, що він одягнутий у важкий зелений камзол, без коміра та рукавів, а з-під нього проглядає теж товста темна кошуля з довгими рукавами, заправленими у зелені рукавиці з крагами. Штани на ньому були теж чорні, так само, як і високі чоботи, як і плащ, підшитий смарагдово-зеленою лискучою тканиною, що відбивала світло, беручись ще й жовто-червоними плямами, коли плащ маталався на вітрі. Зі шиї у нього звисав важкий круглястий медальйон, і, хоч я не міг наразі роздивитися, що на ньому зображено, був певний: побачу там Лева, який роздирає Єдинорога. Чолов’яга зупинився кроків за десять чи дванадцять від Люка, а за мить став і Люк. Далт зробив знак рукою, і його супровідники встромили смолоскипи у землю. Ми з Джуліаном негайно зробили так само, залишившись стояти поруч, як і люди Далта. Тоді Далт кивнув Люкові, й вони зробили ще кілька кроків один до одного, зустрівшись у центрі чотирикутника, утвореного світильниками. Потиснули один одному руки, дивлячись ув очі. Люк стояв до мене спиною, але обличчя Далта я міг бачити. На ньому не відбивалося жодної емоції, хоча губи його вже ворушилися. Слів я не міг добре почути, через вітер і через те, що вони, очевидно, навмисно говорили дуже тихо. Нарешті у мене з’явився еталон, аби визначити зріст Далта. Люк на зріст приблизно шість футів три дюйми, і тепер я бачив, що Далт на кілька дюймів вищий. Зиркнув на Джуліана, але він не дивився в мій бік. Я уявив, скільки ж поглядів зараз спрямовано на нас з обох боків зануреного в темряву поля.

За реакцією Джуліана ніколи не можна було стежити за подіями. Ось і зараз він індиферентно дивився на цих двох, і обличчя його було непроникне й замкнуте. Я спробував узяти приклад з нього, й так ми стояли, хвилина за хвилиною, а сніг падав і падав.

Здавалося, минула вічність, доки, нарешті, Люк обернувся і попрямував до нас. Далт теж посунув до одного зі своїх факелоносців. Люк зупинився між нами з Джуліаном, і ми підійшли до нього.

— І що? — запитав я.

— Ну, — відказав той, — гадаю, я знайшов спосіб уладнати все без війнушки.

— Молодець, — сказав я. — Що ти йому впарив?

— Пропозицію розв’язати наші проблеми на дуелі зі мною, — пояснив Люк.

— Ти що, здурів?! — вибухнув я. — Цей чувак — профі! Не сумніваюся, він успадкував наш генетичний комплекс сили. І все життя тільки те й робить, що воює. Він може бути на піку форми. Важить більше за тебе і має довші руки!

Люк усміхнувся і сказав:

— Тоді маю покластися на своє везіння. — Він подивився на Джуліана. — А тепер, якщо ви годні подати своїм людям звістку й наказати не атакувати, можемо розпочинати. Далтові хлопці теж не полізуть у бійку.

Джуліан подивився вслід одному з факелоносців Далта, який вирушив до своїх лав. Тоді обернувся в бік своїх вояків і подав кілька сигналів руками. Незабаром з укриття вибіг вояк і побіг до нас.

— Люку, — сказав я. — Це божевілля. Перемогти можеш тільки єдиним чином: узяти собі за секунданта Бенедикта, а потім зламати ногу.

— Мерлю, — відказав той, — проїхали. Це стосується лише Далта і мене. Згода?

— Маю в’язочку порівняно свіжих заклинань, — не вгавав я. — Можна зробити так: ви почнете вовтузитись, а я слушної миті вшкварю його одним з них. Виглядатиме так, наче це зробив ти.

— Ні! — відрубав Люк. — Це, направду, справа честі. Тож ти не маєш втручатися.

— Гаразд, — сказав я, — як хочеш.

— До того ж ніхто не загине, — пояснив він. — Ніхто з нас не збирається помирати просто зараз, тому ми це обумовили окремо. Кожен із нас надто потрібний іншому живим. Ми битимемося без зброї. Все вирішиться між нами двома.

— А в чому полягає угода? — запитав Джуліан.

— Якщо Далт натовче мені дупу, — відповів Люк, — я стану його бранцем. Він відведе свою банду, а я піду разом з ними.

— Люку, ти з’їхав з глузду, — сказав я.

Джуліан поглянув на мене і сказав:

— Продовжуй.

— Якщо перемога буде за мною, він мій полонений, — вів Люк далі. — Тоді я заберу Далта зі собою до Амбера чи куди забажаю, а його військо відведуть Далтові офіцери.

— Єдиний спосіб гарантувати виконання цієї угоди, — висловився Джуліан, — переконати їх, що в іншому разі вони будуть знищені.

— Безперечно, — погодився Люк. — Саме тому я сказав Далту, що Бенедикт чекає на фланзі на сигнал, аби накотитися на його хлопців. Гадаю, це одна з причин, що змусила його погодитися на цю нашу дуель.

— Розумно, — зауважив Джуліан. — Амбер у будь-якому разі виграє. А що ти сподіваєшся отримати цим для себе, Рінальдо?

Посміхнувшись, Люк сказав: