Книга дивних нових речей

Щоб якось відшкодувати це, оазяни пообіцяли прикрасити стелю. Курцберґ колись показував їм світлину місця, назву якого вони ледве вимовляли — «ікстинька капелла». Натхненні фресками Мікеланджело, оазяни заповзялися створити щось подібне, лише наполягали, що сцени мають бути з життя Христа, а не зі Старого Заповіту. Пітер був тільки за. Окрім того що церкву необхідно було розписати, у Пітера ще й з’явилася можливість зрозуміти унікальну природу сприйняття цих людей.

Як завжди, метка, Номер П’ять одразу ж показала Пітерові начерк того, що хотіла б намалювати. Сценка зображувала епізод біля Ісусової гробниці, коли приходять Саломія та дві Марії й бачать, що каменя від могильних дверей відвалено. Вочевидь ця історія була Номеру П’ять уже відома. Пітер не був певен, яке з чотирьох Євангелій використовував Курцберг, оповідаючи про цю подію: чи то від Луки, де в гробниці з’явилися «два мужі в одежах блискучих», чи то від Матвія, де з неба, супроводжуваний землетрусом, зійшов ангел Господній, чи то від Марка, із самотнім юнаком, що сидів на камені, чи то від Івана, з двома ангелами всередині гробниці. Хай яка б то версія не була, Номер П’ять відкинула всіх цих персонажів, заміниши їх на воскреслого Христа. Жінок, що прийшли Його оплакувати, було зображено з витонченою будовою тіла, вбраними в балахони з відлогами, як сама Номер П’ять, віч-на-віч із сухореброю постаттю в настегенній пов’язці. Ісус стояв випроставшись, широко розкинувши руки, у кожній Його долоні з розчепіреними пальцями, що скидалися на промені морської зірки, зяяло по дірці у формі ока. Над його шиєю, там, де мусила бути голова, Номер П’ять лишила порожнє місце, оточене багатьма рисками, схожими на голки дикобраза, що мали позначати сяйво, яке йде від чогось сліпучого. Між Ісусом та жінками на землі лежало щось схоже на бублик. За хвилину Пітер здогадався, що це має бути скинутий терновий вінець.

— Білье не мертвий, — пояснила Номер П’ять, а може, повідомила назву свого малюнка.

Попри те що Номер П’ять і випередила всіх, показавши Пітерові свій начерк, першою церковну стелю своєю картиною прикрасила не вона. Це досягнення належало Обожнювачу Ісуса Номер Шістдесят Три, неймовірно сором’язливому оазянину (чи оазянці?), що спілкувався навіть зі своїми одноплеменцями переважно жестами. Оазяни з великою повагою ставилися один до одного й ніколи не пліткували, однак поступово Пітер дізнався, що Номер Шістдесят Три якимось чином покалічений чи то від народження, чи то після якогось нещасного випадку. Не було сказано нічого конкретного, Пітер зрозумів лише загальну суть про жалісний стан Номера Шістдесят Три, який намагається жити, наче він такий, як усі, хоча кожен бачить, що це не так. Він щосили намагався, не витріщаючись, розгледіти, у чому ж справа. Він зауважив, що обличчя Номера Шістдесят Три видається не таким сирим і блищить менше, ніж у інших оазян. Воно наче було присипане тальком або ж було схоже кольором на свіже курча після варіння протягом кількох секунд, коли воно з рожевого стає білим. Пітерові через це було трохи приємніше дивитися на Обожнювача Номер Шістдесят Три. В очах оазян, однак, це виявилося прикрою вадою.

Хай яким було каліцтво, воно ніяк не позначилося на художній майстерності оазянина. Його панно, уже прикріплене до стелі просто над кафедрою, поки що було єдиною закінченою роботою, і кожний наступний малюнок, принесений оазянами, мав бути по-справжньому вражаючим, щоб дорівнювати цьому першому. Панно виблискувало, наче вітраж, і неймовірним чином його було видно навіть тоді, коли сонце вже стояло на схилку і все, що було всередині церкви, огортала сутінь; фарба немов світилася сама собою. У малюнку поєднувалися сміливі експресіоністські кольори з вигадливою, добре збалансованою композицією середньовічного запрестольного образу. Постаті приблизно в половину людського зросту скупчилися на прямокутнику оксамитової тканини, більшому за самого Номера Шістдесят Три.