Книга дивних нових речей

Пітерові здавалося, що він мусить це запропонувати, щоб усе було чесно. Номер Один неспокійно стріпнув рукавами балахона — так він завжди робив, коли не хотів, щоб розмова тривала далі.

— Ми не матимемо іного Бога, окрім Бога наого паителя. Тільки він — наа надія на Життя.

Кожен християнський пастор жадав би почути від новонаверненого такі слова, утім, сказані так навпрямець і так спокійно, вони дещо непокоїли. Проповідувати оазянам було справжньою втіхою, але Пітер не міг викинути з голови думку, що все йде занадто легко.

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

Пітер досі не мав чіткого уявлення, скільки людей проживало в Сі-2. У будинках, наче у вуликах, було безліч кімнат, і Пітер навіть не здогадувався, у скількох із них живуть оазяни. А отже, він також не міг оцінити, наскільки крихітною чи, навпаки, наскільки значною є частка оазян. Може, один відсоток. А може, одна сота одного відсотка. Пітер просто не знав.