Книга дивних нових речей

Повертаючись до аміківської бази, Ґрейнджер сердилася, утім, не так сильно, як того очікував Пітер. Може, за ті дві години, що жінка байдикувала там, чекаючи на нього, вона вже пройшла через усі стадії: роздратування, нетерплячість, лють, хвилювання, нудьгу, байдужість, — і тепер була понад усім цим. Хай яка тому причина, але Ґрейнджер була в непоганому гуморі. Може, вплинуло те, що вона заскочила Пітера в такому жалюгідному становищі, побачила його зморщений член, що прилип до лобкового волосся, наче якийсь білястий садовий слизняк, і через це змінила гнів на милість.

— Ти схуд, — зауважила Ґрейнджер, коли вони мчали рівною голою місцевістю. — Тебе там узагалі годують?

Пітер уже розтулив рот, щоб запевнити, що їв як цар, але усвідомив, що тоді збреше.

— Я їв небагато, це так, — сказав він, поклавши руку на живіт, просто під ребрами. — Тільки... перекушував. Мабуть, це так можна назвати.

— Твоїм вилицям пішло на користь, — сказала жінка.

Пітер, мимоволі поглянувши на обличчя Ґрейнджер, оцінив його риси. Її вилиці виглядали не надто добре. Такі обличчя, як у неї, є гарними, лише якщо дотримуватися дієти, і тільки замолоду. Щойно вік або переїдання округлять їй щоки, потовщать шию, бодай трішки, і обличчя Ґрейнджер перетне межу від мініатюрної привабливості до мужикуватої простоти. Пітерові стало шкода жінку, шкода через те, що будь-хто, кинувши на неї погляд, міг прочитати на обличчі долю її вроди, шкода через ту буденність, із якою гени позначили межі того, що збираються з нею зробити найближчим часом, шкода через своє розуміння того, що зараз вона в розквіті своєї вроди, але досі не зазнала щастя. Він подумав про Беатріс, вилицям якої позаздрила би будь-яка французька співачка. Принаймні, так він їй інколи казав; зараз же Пітер не міг пригадати, як насправді виглядають вилиці Беа. У думках мерехтів якийсь невиразний, розмитий його відчуттями образ обличчя дружини, напівзатертий сонячним світлом, що било у вітрове скло машини, круговертю свіжіших спогадів про Обожнювачів Ісуса. Занепокоєний цим, він спробував було зосередитися на образі Беа. Разок намиста, що зблискує в пітьмі інакшого місця й інакшого часу, білий ліфчик із таким знайомим Пітерові вмістом. Обожнювач Ісуса Номер Дев’ять просить його охрестити. Незнайома оазянка (оазянка?), що працювала в полі, простягає Пітерові клаптик полотна зі словом , плескає себе по грудях і каже: «Моє ім’я». «Скажи це вголос», — попросив він, і, коли вона сказала, Пітер викривив рот, язик, щелепу, кожен м’яз на своєму обличчі й вимовив: «», — або щось на кшталт цього, достатньо подібне, щоб оазянка схвально сплеснула одягнутими в рукавички долонями. . . Вона, мабуть, гадає, що Пітер забуде, як її звуть, щойно та зникне з його очей. Треба їй довести, що вона помиляється.  .