Книга дивних нових речей

— Це ім’я дитини?

— Ім’я, авжеж, — підтвердив оазянин.

— Це ім’я має якесь значення чи це просто ім’я?

— Ім’я має знаення, — відказав Номер Один, а потім, за кілька секунд, додав: — Надія.

Маля тим часом уже твердо стояло на ногах, розпростерши руки, наче неоперені крила.  закінчила обтирати слиз із його тіла, і з юрби виокремився хтось із оберемком м’яких подарунків. Там були маленький балахон, черевички й рукавички — усе темнувато-мальвового кольору, пошите за точною міркою.  разом із дародавицею, що доводилася, мабуть, бабусею чи тіткою дитині, заходилися одягати маля, яке, непевно тримаючись на ніжках, хиталося з боку в бік, однак не опиралося. Коли з цим було завершено, дитинча постало перед усіма просто чарівним і надзвичайно кмітливим, а загальна увага його анітрохи не турбувала. «Хлопчик», — вирішив Пітер. Просто дивовижно, скільки майстерності було вкладено в ці крихітні рукавички, в кожний пальчик, такий зручний і м’якенький! Просто неймовірно, як природно маля прийняло цю свою другу шкіру!

На цей час Пітер уже більше не сидів навпочіпки: ноги йому затерпли, і він підвівся, щоб трохи їх розім’яти. Дитя з цікавістю пильно оглядало всіх присутніх у кімнаті, які були збільшеними копіями його самого. Єдина істота випадала зі загального ряду, лише вона не мала сенсу в його щойно сформованій картині Всесвіту. Відкинувши голову назад, дитина завмерла, наче зачарована, уп’явшись поглядом у чужинця.

 , помітивши здивування сина, також звернула увагу на Пітера.

—  , — гукнула вона йому через усю кімнату.

— Що вона сказала? — запитав Пітер у Номера Один.

— лово, — відповів той. — Слово від тебе.

— Ти маєш на увазі... промову?

Номер Один дипломатично схилив голову.

— Мало лів, багато лів, кільки-небудь лів. тільки лів, кільки може.

— Але ж вона... вона не Обожнювач Ісуса, адже ж ні?

— Ні, — погодився Номер Один, тимчасом як  нетерплячим жестом уже квапила Пітера. — ього дня ві лова хороі, — і він торкнувся Пітерового ліктя, що за мірками Номера Один було рівнозначно поштовху.

Ось воно й сталося: тепер Пітер теж учасник дійства. Ще одна прикраса Великого Дня матері. То й нехай, нічого поганого в цьому немає. Християнство завжди використовували для таких цілей. Та й хто знає — можливо, ця жінка захотіла скористатися Пітером не через його статус пастора, а через його статус гостя. Він виступив наперед. Фрази й теми метлялися без ладу в його голові, зрозумілим було єдине: Пітер хотів, щоб його промова прозвучала на честь не лише матері з дитиною, а й на вшанування Обожнювача Номер Один, що так гідно ніс свій тягар важкої втрати. Раніше Пітер часто зненацька усвідомлював, що найревніший член його пастви, той, хто постійно виголошував про радість пізнання Христа, про щедре благословення віри, насправді — ця думка тоді, наче спалахом, проймала Пітера — дуже нещасливий і страждає від нестерпного смутку. Номер Один цілком міг бути одним із таких вірян.

— Мене попросили сказати кілька слів, — почав Пітер. — Дехто з вас зрозуміє те, що я скажу. Більшість, мабуть, ні. Я маю надію, що одного дня зможу сказати це вашою мовою. Але стривайте-но — ви чули? — я щойно промовив це прекрасне слово: «надія». Так зветься почуття, і так зветься дитя, яке сьогодні прийшло в наш світ.

Маля підняло один черевичок, потім другий і перекинулося на спину. Мати ніжно підхопила його й допомогла підвестися, і хлопчик, замислившись, усівся на підлогу.

— Надія — річ тендітна, — провадив далі Пітер. — Тендітна, наче квітка. Через цю тендітність над нею насміхаються люди, яким життя видається темним і сповненим тяжких випробувань, люди, які зляться, коли те, що є в них самих, але у що вони не можуть повірити, приносить розраду іншим. Вони воліють розчавити тендітну квітку надії своїми чоботами, немовби промовляючи: «Дивіться, якою слабкою вона є, дивіться, як легко її знищити!» Але насправді надія — одна з найсильніших речей у Всесвіті. Гинуть імперії, на порох перетворюються цивілізації, а надія завжди повертається, пробиваючись крізь попіл, проростаючи з насіння невидимого й непоборного.