Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Що ж до білоквіту, то він дізнався, чим можна пояснити його таку дивовижну універсальність: потрібно було постійно перевіряти, на якій стадії свого розвитку перебуває кожна рослина, адже з білоквітів різної дозрілості одержували різноманітні речі. Зібране певного дня коріння рослини використовували для «грибної» юшки, волокна стебел — для «локриці», квітки — для хліба, а нектар — для «меду». Якщо ж білоквіт збирали іншого дня, з коріння виготовляли «курятину», з волокон — мотузки, з квіток — «заварний крем», із висушеного глею — «корицю» тощо. Украй важливо було не проґавити час одразу після дощів, бо саме тоді найстигліші рослини віддавали все найкраще. Неприємно ніздрюваті, вони набрякали водою, зовсім втрачали стійкість, падали й стелилися по землі, а потім, якщо їх не збирали, починали швидко гнити. Якщо ж похопитися вчасно, ці білоквіти були найкориснішим сільськогосподарським продуктом, адже з них отримували дріжджі.
Розуміючи, що оазяни вже на шляху до поля, Пітер припинив глитати дощ і повернувся до церкви. Вода стікала по його ногах, і після кожного кроку за ним залишалася калюжка у формі ступні. Він узув і застібнув сандалії (жовті черевики були надто цінними, щоб працювати в них), зачесав гладенько волосся, з’їв кілька кусників темно-коричневого, схожого на житній хліб, їдла, яке Обожнювачі Ісуса називали «хліб на оденний», і вирушив у поле.
Злива помалу вщухала. Дощові круговерті досі виводили в повітрі різноманітні фігури, але декотрі з водяних арок уже перетворилися на пару; дощ слабшав — Пітер відчував, що краплини вдарялися об його шкіру з меншою силою. Він знав: ще кілька хвилин, і злива зовсім припиниться, а небо виясниться на тривалий час — якщо тільки насичене завжди вологою небо може бути ясним. Згодом дощі повернуться ще раз, потім припиняться годин на двадцять абощо, а тоді повернуться ще двічі. Атож, Пітер потроху призвичаювався. Став уже майже тутешнім.
Три години по тому — якби він лічив години, чого, без сумніву, не робив — він повертався з полів білоквіту. Пітерові руки по лікоть були у плямах від порошкуватих решток рослин, які він збирав. Чорнильного хреста спереду майже не було видно: дишдаша від грудей до живота також стала брудною від білоквіту, який чоловік оберемками вантажив на сітки, котрими його переносили. Нижче, де він колінами торкався землі, тканина стала ослизлою від ґлею і грязюки. Коли Пітер ішов, з одягу сипався пилок.
Вийшовши на околиці поселення, чоловік почав перетинати смугу степу, що пролягала між церквою і селищем. Із кожним кроком дедалі більше відчуваючи свою відразливу неохайність, Пітер раз по раз поглядав на небо, видивляючись ознаки наступної зливи, що мала би ось-ось розпочатися. Дощ змив би з нього бруд. Усе, що треба було зробити, — це постояти голяка під зливою й потерти тіло руками, можливо, з милом, яке він прихопив із дому. Пітер стане просто біля церкви, і дощ вимиє його, а коли він буде чистим, то виставить під дощ свій одяг, і той його теж випере. А після цього настане довгий проміжок чудової погоди, сонячної й сухої.
Ідучи пусткою, Пітер дивився тільки на церкву, що бовваніла поодаль, і, вже уявляючи себе там, зірвав із себе одяг і кілька разів стріпнув ним, щоб трохи струсити бруд.
— Агов! — озвав його чийсь голос.
Він різко обернувся. Метрів зо двадцять ліворуч, припаркований біля стіни, вітальний напис на якій уже давно змився, виднівся аміківський автофургон. А поряд із фургоном, спираючись на його сірий металевий корпус, притиснувши до грудей велику пляшку з водою, стояла Ґрейнджер.
— Вибач, що перервала тебе, — промовила жінка, тримаючи свій погляд на рівні його обличчя.
Пітер прикрив одягом статеві органи.
— Я... я працював, — відповів він, наближаючись до Ґрейнджер трохи незграбними кроками. — У полі.
— Я так і подумала, — відказала вона, відсьорбнувши з пляшки. Та була майже порожня.
— Е-е... почекаєш хвильку? — Пітер махнув вільною рукою в бік церкви. — Мені треба помитися, закінчити ще кілька справ. Доки ти видаватимеш ліки, я саме впораюсь.
— Ліки вже видано, — сказала Ґрейнджер. — Дві години тому.
— А їжу завантажено?
— Завантажено. Дві години тому.
Жінка допила воду, задерши пляшку майже вертикально над ротом. Біле горло ходило ковтками. На повіках мерехтіли краплини поту.
— Ох... леле! — вигукнув Пітер, коли дотямив, на що йому натякають. — Пробач мені, будь ласка!
— Мабуть, я сама винна — не здогадалася прихопити зі собою журнали, — відказала Ґрейнджер.