Книга дивних нових речей

Не раз Пітер виходив із церкви в пітьму, ставав навколішки серед поля, де закопував свої відходи, і прохав Господа сказати йому по щирості, чи не впадає він у гріх гордині. Чи справді настільки потрібне це його перетлумачення Біблії, на яке Пітер витрачав так багато сил? Оазяни ніколи не просили позбавити їх шиплячих і свистячих приголосних. Вони, схоже, упокорилися перед таким принизливим для їхньої гідності становищем. Курцберґ навчив їх співати «Чудову ласку», і як же мелодійно вона звучала! І водночас — як нестерпно було чути їхні страждання! А може, в цьому і вся суть? У їхньому вимученому наближеному виконанні була Божа ласка. Більше Божої ласки, це вже запевне, ніж у співі задоволеної життям релігійної громади якого-небудь англійського містечка, де віряни виконують нескладні церковні гімни, тоді як думки їхні зайнято футболом і мильними операми. Оазяни хотіли Книгу дивних нових речей; може, не варто було Пітерові позбавляти її всієї дивності.

Він молився, прохаючи про настанову. Господь не відраджував його. У тиші теплої оазянської ночі, коли зорі мерехтіли зеленавим сяйвом у лазуровому небі, весь простір довкола Пітера сповнився приголомшливою відповіддю: «Усе буде добре. Доброзичливість і співчуття — це завжди правильно. Чини як чинив». Ніщо не могло затьмарити спогади про те, як оазяни співали для нього «Чудову ласку» — це був подарунок їм від Курцберга, який вони передали своєму наступному пастору. Але він, Пітер, залишить їм інакші дари. Він подарує їм Святе Письмо, що струменітиме вільно, наче подих.

Тепер його паства налічувала близько ста двадцяти Обожнювачів Ісуса, і Пітер рішуче був налаштований пізнати кожного з них як особистість, а це вимагало значно більших зусиль, ніж просто відкласти у себе в пам’яті колір балахона поряд із номером Обожнювача Ісуса. Пітер, так би мовити, просувався вперед у своєму намаганні розрізняти лиця оазян. Потрібно було припинити чекати, що риси обличчя врешті перетворяться на ніс, губи, вуха, очі тощо. Цього ніколи не станеться. Натомість належало навчитися розпізнавати їхні лиця так, як ми розпізнаємо дерево чи скелю: як абстрактну, ні на що не схожу, але вже знайому після того, як трохи поживемо поруч із нею, річ.

І навіть попри це, упізнати було не те саме, що пізнати. Можна було навчитися розпізнавати певний малюнок із опуклостей і відтінків кольору, щоб зрозуміти: перед тобою Обожнювач Ісуса Номер Тринадцять. Але хто він насправді, цей Номер Тринадцять? Пітер мусив визнати, що пізнати глибше оазян йому не вдавалося. Він любив їх. На цю мить доводилося вдовольнятися цим.

Іноді Пітер замислювався, чи ж доведеться вдовольнитися цим назавжди. Тяжко було запам’ятати осіб, якщо вони не поводилися як люди — не випинали напоказ своє Я, не намагалися щосили самі позначити себе у твоїй пам’яті. Оазяни були не такі. Жоден із них не кричав своєю поведінкою: «Погляньте на мене!» або «Чому світ не хоче дозволити мені бути собою?». Жодного з них, наскільки Пітер розумів, не турбувало питання «Хто я?». Оазяни просто жили. Попервах Пітер не міг у це повірити і гадав, що ця незворушність — лише фасад, і одного дня виявиться, що оазяни такі самі зіпсовані, як і всі решта. Але ні. Вони були такими, якими й здавалися.