«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! — Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові.— Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший... Ви, ви... насміхаєтесь із мене,— голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно лоскотали його самолюбство.— Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати,— Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.
— Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки — це ж зайва вага У них краще йти на дно.— Він лагідно взяв її за плечі.
Єва артистично відкинула голову. «Таких піруетів у масовках не проходять»,— подумав Сідалковський. У його голові одночасно жили дві думки: поцілувати Єву чи ні і чи затвердять у комітеті профспілок план на третій квартал.
— Я кохаю вас, Сідалковський,— ледь чутно шепотіли уста.— Який ви? Гарний і чесний? Адамові я сама все скажу, Сідалковський. Він пробачить мені. Я знаю його...— Єва повернулася до нього і глянула прямо у вічі.— Сідалковський, хочете яблука? — Вона відкрила сумочку, витягла яблуко й перша надкусила його; Євграф зробив те ж саме.
— Я готовий,— промовив Сідалковський, дожовуючи яблуко,— померти у ваших обіймах, Єво, і назавжди поселитися у вашій пам'яті.
— Який ти! — перейшла Єва на «ти» й на шепіт. Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.
— Поцілуй же мене, Сідалковський,— шепотіла на саме вухо Єва.— Ти тільки говориш...
— Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво...
— Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали... Єва замерзла. Твоя Єва замерзла...
— Від мого погляду?
— Від твоїх слів.
Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей...
Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка — світла.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається про чорну «Волгу», попіл Клааса, Європу і європейця, несподіване відкриття, ще раз про жінок, кохання, вино і кодову операцію «Два еС»
У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.
— Я тебе, козаче, не впізнав. Думав, міліція. Ти ж мені постійно вбиваєш це в голову.
— Попіл Клааса стукає у ваше серце,— відповів Сідалковський, хизуючись навіть своєю робою, яка, треба сказати, була йому до лиця.— За ці дні ви, бачу, добре набили руку на золоті. Це чудово. Нам якраз і не вистачає тепер таких мозолястих рук.
Грак зміряв його з голови до ніг. У нагрудній кишені Сідалковського стирчали два гостро підточені олівці, авторучка і густо списаний якимись цифрами блокнотик.
«Як обліковець на фермі»,— подумав про нього Грак але вголос не сказав нічого. Він так і не зрозумів, для чого весь цей маскарад.
— Це все для того,— мовив Сідалковський, ніби вгадуючи Гракові думки,— якщо моя перша гіпотеза не підтвердиться, то за другою доведеться довбати автостраду. Працюватимемо з відпочинком: перекур, четвертушка, закуска. Тобто повна імітація.
— Але я не п'ю, ти ж знаєш.
— Знаю. Не хизуйтесь своїми недоліками. Питиму я, а ви копатимете. Відбійного молотка дістали?
— Ні в кого нема...
— Гаразд. Поки що він нам і не потрібний. Зараз копатимемо тут. Карта розшифровується ось як: БГ2С — біля груші дві сливи. А оті ПКСЗС означають: під кущем смородини зарито скарб.
— Але під яким кущем? Знаєш, скільки у нас тих кущів?!
— Копатимете, Грак, під кожним. У вас, сподіваюсь, сил вистачить? Але давайте домовимось одразу: до екватора не зариватися. У нас нема візи. А це може викликати міжнародні ускладнення. Я — не ви і на це не піду.
Тирада Сідалковського не зовсім сподобалася Гракові. Особливо слова: «У вас, сподіваюсь, сил вистачить?» «Чого тільки в мене,— обурювався про себе Грак,— а що він робитиме?» Сідалковський знову наче розгадав його думки. Телепатія таки, певне, існує.