«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.
— Вам погано? — запитала Мацеста Єлізарівна.
— Ні, ні, не заважайте, будь ласка,— піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.
— Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять,— іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.
Сідалковський підвівся.
— А ви ото куди? — зупинив його Стратон Стратонович.
— Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.
— Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно,— не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.
Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.
— Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі,— підняв нову чарку Ковбик.
— Хто вони? — обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.
— Вороги наші,— пояснив Ковбик.— Цей тост не розжовується. Кожний п'є до дна і думає про свого ворога.
— Цікавий тост,— похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.
— То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости,— забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами.— То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає — жахливий.
— Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати...
— Нічого,— підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна.— Це справді цікаво.
І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.
— Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців — по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога — то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: «Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!»
За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.
Михайло Танасович поступово став душею вечора, і навіть Ковбик був задоволений, бо, добре підпивши, Ховрашкевич міг вписуватися в будь-яку компанію, чого не скажеш про нього у тверезому стані. Мовчазний і скромний у незнайомому товаристві, після перших двох чарок він раптом перевтілювався, і вже на той вечір усі замовкали, бо говорив тільки Ховрашкевич. Говорив, витанцьовував і, зрозуміло, грав на гітарі. Ховрашкевич вмів усе, як і знав, за його власним підрахунком, усі пісні. Він брав гітару, завмирав на мить у позі Миколи Сліченка й починав пісню Євгена Гребінки «Очі чорні».
— Співи з коментарями,— називав це Ковбик, але не перебивав, коли бачив, що загальній масі такі співи подобаються.
Ховрашкевич і справді знав майже всі пісні. Точніше, початки всіх пісень, але цього було достатньо. Бо в піснях до кінця, як і в своїх оповідях, він ніколи не добирався.
— Ця пісня, скажу я вам, повинна співатися так, але її співають отак,— роз'яснював він.
— Та співайте вже, — сердився Стратон Стратонович.
— А ви не спішіть. Нам поспішати нікуди. Ми тільки прийшли, Стратоне Стратоновичу, і взагалі. А ось пісня Голохвостого із п'єси Старицького «За двома зайцями». Історія народження цієї п'єси така...
Ковбик тут не витримував, підводився з-за столу, і зупинившись навпроти Ховрашкевича, майже слізно його просив:
— Михалку, та будьте ж ви людиною! Заспівайте, нарешті. Вас же просять.
— А я що роблю?
— Коментуєте!
— А то я вам скажу, треба знати якщо не все — усього знати неможливо,— то хоч якнайбільше...
Ховрашкевич все ж, нарешті, погоджувався і починав свою улюблену пісню, з якої, здається, знав аж дві строфи:
В небі канареєчка літаеть
І співає прямо в горизонт.