Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Орест невипадково опиняється біля такого «непевного, химерного створіння», як Люба Гощинська. Люба втілює собою потужний материнський замінник. Завдяки материнській домінації та втраті батьківського коду мужності Орест, як і Люба, сформувався як невіднайдена, несамостійна особистість. У момент свого творчого успіху, коли його визнали як видатного драматурга, він зрікається всього, ідучи вслід за фатальною у своєму житті жінкою, яка веде себе і його до згуби. «Я не хочу бути вашим злим духом, вампіром», — щиро зізнається Оресту Люба. Однак вона не знає, як не бути цим злим духом. Адже з допомогою свого проникливого розуму відчуває в глибині еросу можливість незбагненного й жахаючого містицизму, що продукує потужне несвідоме. Правомірно стверджував М. Бердяєв, що в жіночій несвідомій любові міститься «можливість перетворення її в стихію демонічну»[713]. Будучи несвідомою свого любовного бажання, тобто не маючи стійкого батьківського ядра особистості, який би творив свідому любов, Люба, згідно зі своїм інтуїтивним моральним чуттям, боїться власного інстинкту, своєї глибинної тьми: «…я не того боялася, що навколо мене, а якось самої себе страшно, того, що в мені…»[714] За недостачі батьківського коду мужності в Ореста, який би міг зібрати обох, посилюється страх, адже він як фемінний чоловік-романтик помножує своєю невизначеністю невіднайденість жінки. Орест, по суті, стає її двійником. Божевільний припадок Люби активізує материнську владу над сином. «Проклятий той час, коли я послухав тебе, — зізнаватиметься згодом хворий Орест своїй матері. — Я не пішов тоді за нею, тепер вона не хоче йти за мною! Що ж, мамо, ти повинна радіти з того! Тепер всьому кінець!»[715].