Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Ідентифікація з божевільною матір’ю змушує Любу прийняти «аскетичний погляд на життя», який водночас не відповідає її природі («Якби я була релігіозна, я пішла б в монастир, — говорить Люба, — а то для таких, як я, навіть монастирів нема»[707]). Істеричне метання у пошуках органічного для себе еросу виявляє, що, з одного боку, Люба обґрунтовує аскетичну теорію платонічної любові, з іншого — прагне позбутися всякого аскетизму. «Адже мені усякий аскетизм, усяке факірство глибоко противне»[708], — зізнається, коли їй дорікають одержимістю аскетичним світоглядом. На істеричне розщеплене любовно-сексуальне бажання Люби вказує і те, що вона визнає вільну любов, яка не повинна вести до вінця, але у своєму істеричному припадку розігрує весілля, вінчання, що виражає її потаємне бажання сім’ї. Сексуальній хіті Люба протиставляє цінність платонічного, чистого еросу, яким була любов Данте до Беатріче. Саме під вплив цього чистого еросу, що є жіночою спробою зцілення — намагання об’єднати розколене Я, потрапляє Орест. В українській драмі моделюється аристократичне любовне бажання на основі символу Блакитної Троянди, який відсилає до середньовічнього еросу лицарських романів. Блакитна Троянда втілює поетичний символ чистої любові як квітка з «містичного лісу», яку дістає лише лицар «без страху й догани», тобто такий чоловік, котрий ніколи не мав у своїй душі сексуальної думки щодо дами серця, «ніколи не кинув на неї жадібного погляду, ніколи не марив про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дами, на руці барви її, на щиті девіз її, за честь її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав її усміх, слово або квітку з її рук»[709]. Але фаталізм цього розщепленого еросу веде до того, що невизначена у своїй сутності жінка прагне з чоловіка зробити химерного лицаря «Блакитної Троянди». Орест противиться цій ролі, аналізуючи її як хворобливий симптом: «Єсть і в наші часи блакитні троянди, але се ненормальні створіння хворої культури, продукт насильства над природою»[710]. Коли Люба як активний суб’єкт прагне розіграти роль Беатріче, то Орест як пасивний об’єкт погоджується бути її Данте, слабо бунтуючи проти нав’язаної йому аскетичної ролі: «Знаю, що все-таки се непевна, ненормальна любов, вона якась безвихідна…»[711]. Насправді Орест прагне до шляхетного еросу, але не знає, як поєднати його зі своїм сексуальним бажанням. А Люба, будучи заплутаною у подібному еротичному бажанні, плутає і його, несвідомо скеровуючи не до цінності життя, а до цінності смерті. Слабкість Ореста видає в ньому не чоловіка-суб’єкта, який мав би вести заплутану у своїй сутності жінку, а чоловіка-об’єкта, якого ведуть цим химерним, заплутаним шляхом. Тому в дзеркалі Люби Орест прочитується як подвійний симптом коханої жінки та своєї матері, що робить його незбагненною для себе самого романтичною сутністю: «Сам я, може, й не піду на риск, не шукатиму його, у мене для сього замало енергії, але коли мене захопить яка стороння стихійна сила, тоді я трачу розум! Знаєте, як часом запливеш ненароком у морі далеко-далеко, чуєш, що хвиля тебе тягне, раптом прокинеться думка; а що, як не стане сили вернутися до берега? Проте пливеш все далі і далі, і так якось страшно і любо тоді! Підлітком я мав звичай, та що казати, я й тепер його не покинув, бігати на пожар і там орудувати укупі з пожарними, лізучи у найбільший вогонь. Роблю я се, ніде правди діти, не тільки з філантропії. Мені миліше тоді ставити на карту своє життя, ніж рятувати чуже. Я сам не знаю, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі, се щось стихійне, непереможне. Певне, метелик, летячи на вогонь, почуває те саме»[712].