Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

На минулому порубіжжі фатальну Жінку символізувала Російська імперія у час свого розпаду. З психологією ерогенної фатальної жінки тісно пов’язана істеричність: перехід до істеричної стадії готує процес загрозливого самоусвідомлення. Фатальна жінка-імперія в історичному становленні пов’язувалася з різноманітними маніпуляціями, які вона чинила над різнонаціональними чоловіками: чоловіки символізували втрачені державницькі національні світи. Тому розпад імперії нагадує онтогенез фатальної жінки в його кульмінаційному істеричному зриві, коли відбувається розпад фігури множинної жінки на фрагменти істеричних масок, які похапливо міняються між собою. Ці маски відповідають образам, які фатальна жінка створювала для кожного поневоленого нею чоловіка. Скидання змінних істеричних масок свідчитиме про фінальний надлом фатальної жінки. Істеричний зрив виявляє пустоту, що нагадує пустоту Марка Вовчка як української письменниці, коли вона залишила свого українського чоловіка Марковича. Про цю ситуацію істеричного зриву ерогенної фатальної жінки Жижек пише: «Тепер вона стає істотою без сутності, серією розрізнених масок без якогось зв’язуючого етичного відношення, — це мить, коли її сила маніпуляції щезає і залишає нам почуття нудоти і відрази, це мить, коли ми бачимо “тільки тіні неіснуючого” там, де раніше бачили ясну і чітку форму, що випромінювала спокусу могутньої сили…»[690]. Маскування фатальної жінки, її фінальний істеричний зрив прекрасно ілюструє фраза Лакана «Жінка не існує», що адекватне — імперська Жінка не істотна, не сутнісна, адже те, що вона являла собою, було «симптомом чоловіків», а її спокуслива сексуальність маскувала пустоту власного неіснування. Тому «по той бік істеризації» фатальну у своїй ерогенності імперську жінку «чекає потяг до смерті в найчистішому вигляді»[691], тобто після такої жіночої смерті у психічній матриці нічого не проявляється. Щоб набути смислу вона й провокує закоханого в неї чоловіка до вбивства. Вбиваючи її, той надає її смислу, оживляє її знову, адже стаючи причетним до злочину, він відчуває провину, з якої народжується любов, і чоловік-злочинець символічно починає творити наново цю жінку-імперію, тобто творити у слові, як П. Меріме.

Химерна незбагненність фатальної жінки-імперії підриває ідентичність національного чоловіка як суб’єкта, тому, лише доводячи фатальну імперську жінку до істеричності, до розпаду її масок, національний чоловік пізнає пустоту, звільняється від ерогенної залежності й відновлює власне почуття особистісної цілісності та ідентичності. Але злочинність чоловіка, який представляє націю, повертає його на нове коло поневолення, значно потужніше від попереднього. Адже вбита жінка-імперія виявляється могутнішою за живу: вона буде відтворюватися у слові, символічно. Власне цей сценарій розігрувався на рівні неусвідомлених сил на минулому порубіжжі. Мужчина як метафізична сутність України мав би бути особливо потужним у своєму цілісному й незалежному державницькому бажанні. Адже фатальна жінка-імперія приваблює не творчою потенцією, оскільки вона імітаторка, а своїм прихованим потягом до вбивства, що міститься під її незбагненною маскою і проявляється, коли маска спадає. Тому чоловічий потяг до фатальної жінки Жижек правомірно бачить не в тому, що вона втілює неймовірне патологічне задоволення чоловіка, вриваючись у простір чоловічої фантазії, а в її істеричному зриві, коли чоловік стає здатним вийти із зачарованого поля любовної фантазії, а ця жінка постане перед ним як опустошена сутність. «Коли жінка досягає цієї точки, чоловіку залишається лише дві можливості: або він «уступає своєму бажанню», тобто нехтує фатальною жінкою й відновлює свою уявну нарцистичну ідентичність, або він ідентифікується з нею як симптом і приймає свою долю в самовбивчому жесті…»[692].