Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Таємнича сила російської пісні спонукає автора-оповідача продовжити другий відступ думками про загадковість його зв’язку з Росією: Русь! Чего же ты хочешь от меня? какая непостижимая связь таится между нами? Что глядишь ты так, и зачем всё, что ни есть в тебе, обратило на меня полные ожидания очи? Невизначеність цього ставлення до Росії цілком добре відображає Гоголеве становище українця, який прагне здобути статус російського письменника. Значення важливості для автора майбутнього сприйняття Росією відлунює після критичної бурі, яка зчинилася після «Ревізора». Спантеличений і закляклий, з навислою над головою зловісною хмарою, він здається паралізованим російським простором і шукає в ньому сенсу:
Что пророчит сей необъятный простор? Здесь ли, в тебе ли не родиться беспредельной мысли, когда ты сама без конца? Здесь ли не быть богатырю, когда есть место, где развернуться и пройтись ему? И грозно объемлет меня могучее пространство, страшною силою отразясь во глубине моей; неестественной властью осветились мои очи: у! какая сверкающая, чудная, незнакомая земле даль! Русь! (ПСС 6, 221).
У цьому фрагменті пропонуються непевні відповіді до самоаналізу Росії, але вони, як і раніше, залишаються тимчасовими домислами, нелегкими міркування, які породжують наступні запитання. Похвала Росії виглядає глибоко амбівалентною, не лише через її запитальні форми, а також через такі зловісні образи, як грозові хмари, страшная сила, блиск і неестественная власть. Як зазначив Міхаїл Епштейн, демонічна образність Гоголя вторгається в його суперечливий апофеоз Росії. Ці «обійми» між гоголівським оповідачем і небезпечним, гнітючим російським простором нагадують нічні скачки Хоми Брута з відьмою у ранній гоголівській повісті «Вій»[261]. Героїчний персонаж із російських легенд, богатырь, з’являється згодом у романі в насмішкуватому посиланні на незграбного неотесу, Мокія Кіфовича, який ламає все, до чого доторкнеться. Был он то, что называют на Руси богатырь (ПСС 6, 244), пояснює автор-оповідач, зменшуючи, таким чином, фігуру міфічного богатыря, прихід якого очікується в цьому відступі.
Як тільки у фрагменті досягається риторична кульмінація у пророцтвах про беспредельную мысль і богатыря, який народиться в серці Росії, риторичне крещендо автора грубо опускається на землю вторгенням уривка діалогу:
«Держи, держи, дурак!» кричал Чичиков Селифану. «Вот я тебя палашом!» кричал скакавший навстречу фельдъегерь с усами в аршин. «Не видишь, леший дери твою душу: казенный экипаж!» И, как призрак, исчезнула с громом и пылью тройка (ПСС 6, 221).
Після уникнення аварії екіпажів, якій запобігає його герой, оповідач, хоч і в нижчому риторичному регістрі, поновлює сцену — цього разу нахвалюючи задоволення від дороги.
Чому Гоголь вставляє цей дивний пасаж у момент такого піднесення? Незалежно від того, чи він мав намір увійти у стернівську гру з конвенцією, чому націоналістичний пафос компрометується подібними вставками в усіх можливих місцях? Брак літературної майстерності навряд чи може бути поясненням, оскільки цей вигук перейшов у наступне видання. Його роль у цьому фрагменті слід розглянути з точки зору іронії. Різка зміна підважує націоналізм попереднього відступу і виштовхує читачів із претензійної риторики, заохочуючи більш стримане сприйняття ліричного пафосу цього тексту. Бо як читачі можуть повірити у щирість відступу, обірваного в такий спосіб? Як автор-оповідач перейнятий своїм націоналістичним посланням, якщо дозволяє вульгарній сварці між двома кучерами (абсолютно безглуздій з точки зору сюжету) так нахабно втрутитись у нього?
261
Эпштейн, Ирония стиля, 133—134.